«Перемога демократії» призвела до поразки суспільства?
Микола Томенко, традиційно афористично назвавши результати виборів «не перемогою демократії, а швидше програшем комуністів», повідомив про чотири можливі, з його і його колег точки зору, варіанти розвитку «центральної теми» поствиборної ситуації в Україні — питання про новий уряд. З його слів, можливо: а) створення у ВР лише ситуативної, а не постійної більшості, яка сформує, відповідно, «ситуативний» уряд — тип, при якому ми жили і раніше (тобто результати діяльності — аналогічні); б) «уряд переможців» — сформований за найактивнішої участі Президента, який «роздасть портфелі» тим, хто допоміг йому перемогти на виборах, тобто просто «виведе у публіку» людей, які й до того грали головні скрипки у вітчизняній політиці. Найвірогіднішим прем'єром у такому випадку М. Томенко назвав В. Пустовойтенка; в) «уряд політичної доцільності», коли на пости різні сили будуть висувати тих чи інших осіб — зі стратегічних міркувань «на перспективу». Наприклад, на думку М. Томенка, прем'єрство можуть запропонувати голові Нацбанку В. Ющенку, а якщо ситуація у країні погіршиться, це істотно знизить його можливості у президентських перегонах — 2004; нарешті, найменш вірогідний варіант — уряд політичної відповідальності, який є і найкращим для країни.
Взагалі ж обговорення тяжіло до того, якими будуть для України наслідки зробленого нею вибору в міжнародному плані. Згадано виступи у західній пресі Джорджа Сороса і висловлювання впливових політиків розвинутих країн. Висновки, зроблені вітчизняними політологами, не дуже тішать. Найважливішим чинником перспектив України, зі слів пана Дергачова, є те, чи з'явиться в країні «третя сила» — цивілізована права опозиція — і чи буде вона здатна реально впливати на політику держави (в тому числі й міжнародну).
О.Дергачов заявив, що, як показують дослідження, після президентських виборів нинішня влада «надзвичайно зміцнилася», тоді як позиції суспільства у відстоюванні своїх інтересів послабшали. На думку вченого, вся конструктивна опозиція зникла як сила або ж вимушена була піти у «молодші брати» до чинної влади. У цьому сенсі цікаво висловився доктор соціологічних наук Сергій Макєєв, який зазначив, що справжнього, ідейного і притому потужного лівого електорату в країні «зареєстровано не було». Це вкотре підтверджує, що комуністи отримали чималу підтримку народу тільки завдяки експлуатації протестних настроїв (до чого внаслідок причин, про які, здається, нема сенсу повторюватися, приклала руку і чинна влада, що також було неодноразово згадано учасниками «круглого стола»). Загальне враження — що права опозиція, не в останню чергу зі своєї вини, упустила нехай не такий великий, але шанс «стати біля керма» і повести країну по шляху справді державницьких реформ. Якщо і не це мав на увазі С. Макєєв, сказавши, що «влада потрапляє до рук тих, хто за неї бореться», то принаймні це так виглядало. І хоча конструктивна права опозиція надто рідко отримує широку підтримку народної маси (про це недавно стверджував і член-кореспондент НАНУ Мирослав Попович), проте, крім появи такої, і причому впливової «третьої сили», іншого варіанту «санації» українського політичного простору, видно, не буде.
