«Перш ніж об’єднувати країну, треба її знати»

Минулого тижня головний редактор «Дня» Лариса Івшина зустрічалася із громадськістю Миколаєва, де вперше представляла Бібліотеку газети, зокрема й останню книжку — «Силу м’якого знака». Більше про зустріч і спілкування ми ще розповімо. Наразі пропонуємо вам першу реакцію на зустріч наших колег із Миколаєва, точніше нотатки, зроблені зі слів Лариси Івшиної під час зустрічі і розміщені на сайті platforma.mk.ua:

17 листопада 2011 р. у приміщенні Миколаївської обласної універсальної наукової бібліотеки ім. О. Гмирьова відбулася читацька конференція для молоді, освітян та всієї освіченої громадськості на тему: «Жива книга» — провідний досвід власної бібліотеки газети «День».

У ході конференції відбулася зустріч із головним редактором усеукраїнської газети «День» Ларисою ІВШИНОЮ.

Ось, у тезовій формі, що розповіла Лариса Івшина слухачам про книжки, про журналістику, про розвиток країни, про європейську інтеграцію України.

— Нам потрібно на один день відімкнутися від мережі, від мобільного зв’язку, узяти в руки «живу» книгу й цей день провести наодинці із книгою. Нас у житті формують у тому числі й ті книжки, які ми читаємо. Навіть одна книга може стати переломним явищем у житті людини. Ось приклад Богдана Гаврилишина: дитиною він мав у пам’яті, що в нього вдома були дві книги, і батьки їх постійно читали, це «Кобзар» і Біблія. Ця людина зробила фантастичну кар’єру. Авторитет книжки не зникає в тих країнах, де є культ розуму.

— Книга — це культурно, це унікально, і це повинно залишатись, але ми ніколи нічого не повинні нав’язувати, я теж читаю всіма доступними засобами інформації. У нас є багато інтелектуальних людей у глибинці, глибинка ще досі дає дуже цікавих дітей, ми повинні розвивати середовище, де хоч трішки присутній розум.

— Для журналістики, крім цензури, ще існує проблема рівня, якості самої журналістики, освіти, громадянської свідомості, світогляду. Заборона для журналіста — це не те, що йому не дозволяють, а те, чого він сам собі не дозволяє в силу свого виховання.

— Після виборів 1999 р. я сказала, що ми будемо займатися суспільством. Коли ми почали створювати бібліотеку, то зрозуміли, що надто мало знаємо про свою історію. Ця серія історичних книжок дала змогу мені змінити моє життя, я зрозуміла, що буду спілкуватися із розумними людьми, сама від них чогось навчуся. Хіба в мене була б можливість зустрітися з такою приємною молодою аудиторією, якби в мене не було з чим до неї приїхати? Я змінила коло свого спілкування.

— Щодо європейської інтеграції. Ми не можемо чекати від поляків, що вони будуть адвокатами України, ми не можемо звалювати на них свою роботу, а самі не будемо читати книжок, не будемо розвиватися, а будемо сподіватися, що якось воно вивезе.

— Народи в Європі відчувають себе захищенішими. Ось приклад Франції — вона вводить певні запобіжники, щоб захистити свій національний продукт. Є Європейська співдружність, але кожен має свою індивідуальність. Українці географічно, ментально — європейці. Справа за політикою.

— Щоб Україну сприймали в Європі, нам потрібно повернутися до норм, до системи координат нормального народу — це і психологічне, і фізичне здоров’я, це демографічна ситуація, це система координат, де національна пам’ять щось важить. Перед українцями стоять ще не завершені завдання, по закінченні яких і відбудеться європейська інтеграція по факту.

— Щоб презентувати Україну світові, її потрібно знати. Якщо ми не хочемо перетворити країну на «кладовище старих автомобілів», яке кожному доведеться розкурочувати, маємо набиратися ідентичность, як, наприклад, знати про Острозьку академію як одну із найстаріших у Європі.

— Перш ніж об’єднувати країну, спочатку потрібно її знати. Перед тим, як іти в депутати, українські парламентарі мають складати екзамен на знання української історії.

— Потрібно, щоб визріла нова атмосфера, молоді сили, нові політики. Тепер ми бачимо велику потребу в реставрації, у підсиленні України, оскільки вона нерівномірно розвивалася. Ми будемо цим займатися. Саме молоді повинні проявити свій розум, свої смаки, свої почуття, свій громадянський темперамент.

— Нині відкриваються такі інформаційні можливості... Можна створити сімейний альбом України, тобто альбом історії українських родин свого регіону. Історія близько — потрібно встигнути її взяти, поки є її носії, і запрошую співпрацювати в цій сфері. Нам потрібно зрозуміти, наскільки Україна ще іncognita.

— Будучи спадкоємцями метрополії, ми живемо, як колонія, не відчуваємо себе володарями ні власної долі, ні власної країни, ні тим більше спадкоємцями великої цивілізації, а це завдання не для однієї газети «День».

Організатори заходу:

Центр європейської інформації у м. Миколаєві при ОУНБ ім. О. Гмирьова;

Коледж преси та телебачення;

Чорноморський державний університет ім. П. Могили.