Посмішка Наполеона
Як небагато потрібно людині для щастя... Інколи достатньо «гарно» проголосованого закону або «вдало» подоланого вето... Картинка в «Новинах» показує голосування у Верховній Раді 12 січня 2007 р. Радість на лицях, усміхнені обличчя. Запам’яталися два. Щасливе, задоволене обличчя Раїси Василівни Богатирьової і не менш щасливе й задоволене обличчя Олександра Валентиновича Турчинова. «Вето» подолано!», «Ми показали, хто в хаті господар!..»
Напевне саме така посмішка була у Наполеона, коли він 2 (14) вересня 1812 року виїхав на Поклонну гору. Позаду була важка, але переможна битва під Бородіном, а попереду стольна Москва, з якої ось-ось мали принести ключі. Розбитий противник кудись втік у невідомому напрямку. Вже ніхто не заступає дороги. Попереду велике і багате місто, переможне закінчення війни і блискуче майбутнє…
Історія, як відомо, ніколи не повторюється. Я не шукаю аналогій і не провожу паралелей. Просто дивлюсь на речі очима історика. Інколи мені здається, що ці кадри я вже бачив у якомусь старому фільмі. От тільки не пам’ятаю, чим той фільм закінчився. Може, «геппі-ендом», а може, «не дуже геппі…»
Події останніх днів дають нам багато інформації для роздумів, підтверджують і спростовують чиїсь прогнози, примушують замислитися і робити висновки. Безсумнівно, В.Ющенко програв чергову битву у війні повноважень і програє може ще не одну. Зрозуміло, що винен в поразці, в першу чергу, сам Віктор Андрійович, але не тільки він. Його становищу не позаздриш. Це ж треба, бувши лідером нації, перетворитися на лідера «третьої сили» (за кількістю голосів на виборах); маючи підтримку більш ніж половини виборців, розгубити її і стати об’єктом глузливого знущання з боку, скажемо так, не найавторитетніших політиків і діячів. Це ж треба вміти так працювати, щоб згуртувати проти себе усі фракції Верховної Ради і стати заручником їхньої милості. Захочуть — зроблять імпічмент, а захочуть — взагалі посаду скасують.
Все нібито ясно, от тільки одна деталь псує ідилічну картину донецького реваншу. Чому вони так поспішають? Чому так нервують? 11 січня Президент наклав «вето» на закон про Кабмін, а вже на другий день його поспішили подолати. Хтось скаже: «Поспішали, тому що останній день сесії.» Але нічого не заважало продовжити сесію на кілька днів і проголосувати у вівторок чи середу, дотримуючись усіх формальностей і не порушуючи регламент…
Зрозуміло, чому поспішав Наполеон — у нього попереду була зима, а в нас, навпаки, зима дуже тепла, та й та скоро закінчиться. «Майданів» не передбачається. Населення платить за новими тарифами. Скрізь на посадах — найкращі в світі обличчя. Гасло «Вся власть — совєтам!» (вибачте, «антикризовій коаліції» разом з «опозицією її (коаліції) величності») втілено в життя. Залишається тільки радіти цьому життю. І ми вже бачимо ці щасливі обличчя. Але питання залишається: «Чому вони так поспішають?..»
Коли В. Ющенко заявив, що він звернеться до Конституційного Суду, чомусь згадався мені Богдан Хмельницький, який стоїть на попелищі свого спаленого хутора і збирається їхати до польського короля шукати справедливості. Вікторе Андрійовичу, не їдьте, не витрачайте часу, бо не знайдете. Краще — зразу на Січ, до людей, до народу. Скиньте з голови «шапку Мономаха», поклоніться товариству, поясніть і попросіть пробачити. А люди вас і вислухають, і вилають, і пробачать, і підтримають. Головне — не баріться. Чекаємо…
