«Потрібен системний тиск...»

Минув рівно рік відтоді, як силовики в анексованому Криму провели обшук і викликали на допит Миколу Семену, висунувши йому згодом обвинувачення за «сепаратистською» статтею 280.1 КК РФ. А цього вівторка, 18 квітня, в окупованому Сімферополі відбулося вже чергове судове засідання у справі Миколи Михайловича, якого, нагадаємо, судять через статтю про блокаду півострова в розділі «Думки» на сайті «Крым.Реалии». Його обвинувачують в «публічних закликах до вчинення дій, спрямованих на порушення територіальної цілісності РФ».

Як повідомляє сайт «Крым.Реалии», «на допит з’явився лише один свідок — Юлія Кожем’якіна, яка засвідчила, що була понятою під час огляду сторінки інтернет-видання з матеріалом Миколи Семени. При цьому свідок не змогла відповісти на запитання адвокатів щодо обставин цього огляду публікації. Двоє свідків не з’явилися, при цьому журналіст Сергій Мєшковий — з невстановлених причин. Після цього захист клопотав про повторний допит оперспівробітника ФСБ Росії Хоменка на закритому засіданні, проте суддя це клопотання не задовольнила». Наступне засідання заплановано на 3 травня.

18 КВІТНЯ 2017 РОКУ. СІМФЕРОПОЛЬ. БІЛЯ ЗАЛИ СУДУ / ФОТО З «ФЕЙСБУК»-СТОРІНКИ ВАЛЕРІЯ БАЛАЯНА

«День» звернувся до відомого документаліста Валерія Балаяна (до речі, який кілька років тому здобув українське громадянство), який відвідує судові засідання і підтримує нашого колегу, з питаннями про те, чому він не зміг лишитися осторонь і яке враження справляє процес.

— Це мій колега, якого я давно знаю. Пам’ятаю його публікації, ще коли він працював у російській газеті «Известия». Це був дуже цікавий автор, висвітлював все Причорномор’я, не лише Крим — і Миколаївську, Херсонську область. Передусім Микола — дуже класний, високопрофесійний журналіст. Така повага до нього в мене була завжди, хоча ми не були особисто знайомі. Потім я читав його публікації в газеті «День», стежив за ним. І загалом ми зблизилися десь з 2011 року у зв’язку з публікаціями в «Дні» щодо вбивства в Москві Насті Бабурової, історії її та батьків. Він висвітлював це для газети «День» (див. серію публікацій в архіві на сайті газети day.kyiv.ua. — Авт.), а я знімав і зробив фільм «Любіть мене, будь ласка». І, звичайно, коли рік тому сталася ця історія — я якось не міг просто дивитися на це. Можливо, це високопарно і пафосно звучить, але насправді, коли над моїм другом і колегою влаштовують таке судилище, я не міг пройти повз. Вважаю своїм обов’язком просто його підтримувати, — розповідає Валерій Вазгенович. — Загалом, має бути наша колегіальна солідарність журналістів, документалістів — усіх, хто працює в медіа. Держава, якісь громадські організації — вони підтримують, але інколи людині потрібно, аби просто хтось був поруч, аби ти відчував і слова підтримки, і дружнє плече. Тому я приїхав і на перший суд, і зараз, і третього травня теж обов’язково приїду до Криму, аби і висвітлювати ці події, і пояснювати людям. Адже і в Росії не розуміють насправді, за що його судять, і в Україні не всі розуміють. Тому що суд над ним — це суд над правом людини, тим паче журналіста, який є рупором суспільства, просто висловлювати свою думку. Тобто він висловив свою думку на сайті «Крым.Реалии» — і його звинувачують  за статтею, за якою він може опинитися за гратами на п’ять років! Аналогічні статті в російському кримінальному кодексі — грабіж, шахрайство, крадіжка, розкрадання в особливо великих розмірах. Висловлення думки людиною прирівняно до таких тяжких злочинів! Це просто абсурд, на мій погляд.

— Яка атмосфера на судових засіданнях, як поводяться і почуваються сторони?

— Це величезний суд, новий, з шикарним ремонтом, там є великі зали. Обрано найменшу кімнатку, в якій справді (я відповідаю за свої слова) можуть сісти з присутньої публіки рівно чотири особи! Це ставлення суду до цього процесу. Про який медіа пишуть, щодо якого дає ноти МЗС України, до якого прикуто увагу міжнародної громадськості. На першому засіданні адвокати Олександр Попков і Еміль Курбедінов заявили клопотання, аби засідання перенесли до великої зали. У результаті з’явився лише другий стіл у цьому ж залі засідань, на якому сам підсудний Семена може щось розкласти. Це начебто формальні речі, але вони засвідчують ставлення суду: абсолютна зневага, небажання, аби було присутньо більше людей. Плюс цілком очевидний обвинувальний ухил цього суду. Тому що вони відкидають клопотання захисту одне за одним. Окрім того, свідки обвинувачення — це все люди, які так чи інакше співпрацюють з ФСБ. Це цілком усім очевидно. Тобто все це звинувачення від початку до кінця     — просто розробка ФСБ. Просто інспірована акція, та й годі.

— Чи є, на вашу думку, якийсь шанс, що вирок буде не умовним?

— Звичайно, усякі дива трапляються. Але сподіватися на них, на мій погляд, не можна. Тому що було цілком очевидно навіть з першого засідання, на яке, мабуть, начальство нагнало силу-силенну місцевих телеканалів, багатьох кореспондентів саме офіційних кримських ЗМІ, що влада розглядає це як показовий процес, яким слід провчити всіх проукраїнськи налаштованих людей, які намагаються ще щось там інколи пропищати чи просто висловити власну думку. Це показова прочуханка. Боюся, що цей процес від початку й до кінця — абсолютно політичний замовлений захід. З виховною метою ухвалять вирок, в якому всім, хто ще тут насмілюється просто думати вільно, а тим паче висловлювати власну думку публічно,    — покажуть, що з ними буде. Тому мій прогноз дуже песимістичний. Найбільша наша надія (і мене, і Миколи, й адвокатів) — на умовний термін. Те, що його обвинуватять і його провину так званий суд доведе, — цілком очевидно. Зрозуміло, що рішення щодо цих процесів ухваюють в інших місцях. Суддя тут просто інструмент. Вона зовні приємна миловидна жінка, м’яка, неагресивна. Але при цьому це слухняний інструмент, який виконує певну політичну волю. Тому треба готуватися до гіршого. Знаючи ще прецеденти з російського правосуддя в інших політичних справах, ми бачимо, що російська так звана Феміда абсолютно не переймається жодними пошуками справедливості чи істини. Тобто вона просто автоматично штампуватиме ті рішення, які нагорі ухвалило політичне керівництво. Я гадаю, навіть не політичне керівництво Криму, а вище.

— Якими, на ваш погляд, у зв’язку з цим мають бути дії української громадськості, колег Миколи Семени?

— Треба якомога більше про це писати й говорити. Добре, що за цей час він все ж таки став дуже відомою постаттю, про яку постійно говорять. Але вважаю, що завдання наших колег в Україні — зрозуміти, що це може статися завтра з будь-якою особою поза Україною (контрольованою її частиною. — Авт.). На мій погляд, має бути постійний системний тиск з боку передусім міжнародних організацій. Тому я прошу українських журналістів й український Пен-клуб звертатися до міжнародних посередників, до людей, які симпатизують Україні, і до українських журналістів у всьому світі, аби йшов потік звернень, петицій, постійного зондування громадської думки. Окрім того, не забуваймо, що Ахтема Чийгоза та Ільмі Умерова судять. Я прошу моїх колег не забувати про наш борг перед кримськими татарами, яких негласно оголошено «п’ятою колоною», ворогами у Криму. Вони переживають другий страшний тиск, їх поставили сьогодні на межу виживання. Постійно відбуваються їх арешти, зникнення. Сорок дві особи в Криму з-поміж кримських татар зникли безвісти! Треба про це писати щодня. Це просто фашизм, безсудні розправи. Слід обов’язково про це пам’ятати і нагадувати всім, що тут відбувається насправді.