Повернення в модерн

З 2 по 9 квітня в Києві відбудеться VI Міжнародний конкурс ім. Сержа Лифаря.

Цього року в ньому беруть участь 118 конкурсантів з 14 країн світу: танцівники (в молодшій і старшій групах) та хореографи. Традиційно очолює журі відомий російський балетмейстер Юрій Григорович. «Змагатися в конкурсі дуже важко, але навіть якщо фортуна цього разу для когось не стане прихильною — не треба зневірятися, а продовжувати наполегливо репетирувати, й тоді успіх вас не омине стороною, — сказав Юрій Миколайович, звертаючись до конкурсантів.

На концерті-відкритті вперше в нашій столиці було показано лифарівський балет «Ранкова серенада», поставлений на музику Франсіса Пуленко. Сергій Михайлович цей спектакль називав «хореографічним концертом для фортепіано і 18 ти інструментів симфонічного оркестру». Свій балет він присвятив перемозі над фашизмом у Другій світовій війні. А відродив постановку учень Лифаря — балетмейстер Олів’є Пате (Франція). Він працював за відеозаписом, зробленим 1985 року. Консультував Пате виконавець головної партії в цьому балеті та близький друг Лифаря — Володимир Скуратов (нині цей танцівник українського походження вже похилого віку — йому 81 рік, але, незважаючи на роки, він, як почесний гість, був присутній на київській прем’єрі).

— «Ранкову серенаду» Лифар поставив 1945 року. Для того часу балет став проривом, — сказав «Дню» художній керівник конкурсу Юрій Станішевський. — Прем’єра відбулася в Театрі Монте-Карло й мала величезний резонанс у публіки. Цим балетом Лифар відкрив новий напрямок у світовому балеті — безсюжетний інструментальний танцювальний спектакль. Цей напрямок підхопив американський хореограф Джордж Баланчин. Під враженням лифарівської «Сюїти в білому» і «Ранкової серенади» він поставив свій знаменитий «Кришталевий палац» на музику Симфонії до мажор Ж. Бізе...

Народження «Ранкової серенади» відбулося в непростий для Лифаря період. Балетмейстра вигнали з «Гранд-опера». Недруги, яких у творчих особистостей завжди немало, звинуватили Сергія Михайловича у співпраці з німцями. А насправді Лифар фактично запобіг вибуху будинку театру, врятував від фашистів унікальні картини «Гранд-опера», завдяки йому сотні артистів трупи, виступаючи на сцені, не загинули від голоду в період окупації. Серж Лифар ніколи не був колабораціоністом. Це підтвердив Національний комітет з питань чищення, спростовуючи всі помилкові обвинувачення. Серж Лифар завжди залишався патріотом, і «Ранкова серенада» — його хореографічний гімн перемозі. Нині головні партії виконали українські артисти Андрій Гура і Тетяна Голякова. Танцівники дуже тонко вловили стиль Лифаря — романтичну неокласику.

— Мені здається, що особистість Сержа Лифаря нині дуже підноситься, й дещо перебільшується значення його балетної спадщини, — вважає балетмейстер Алла Рубіна. — Сьогодні ми чомусь абсолютно забули про такого дійсно легендарного танцівника, як Вацлав Ніжинський і його сестра Броніслава (хореограф, у якої робив свої перші кроки в балеті Серж Лифар). Хоча, звісно, треба знати про наших відомих земляків більше. «Ранкова серенада» — зворушливий але, з позицій сьогоднішнього дня, трохи наївний твір. До 100-річчя Лифаря на сцені Національної опери України відродили його «Сюїту в білому». Той балет можна віднести до класики, а «Ранкову серенаду» цікаво подивитися як якесь хореографічне ретро, архівну знахідку, в якій можна відчути аромат того часу. На жаль, спектакль дуже застарів. Хоча танцівники Національної опери показали себе високими професіоналами, й вони можуть виконувати хореографію різних стилів.

Я з нетерпінням чекаю початку конкурсу. Особливо хвилююся за молодшу групу. У ній змагатимуться діти, яким я допомагала готуватися до цього змагання. Бувають дуже обдаровані танцівники, але в класиці не можуть виграшно себе показати. Лифарівський конкурс проходить у три етапи. У першому турі конкурсанти виконують обов’язкову програму (класика) з елементами довільності. Журі визначає загальну культуру, наявність школи, зовнішні дані, чарівливість танцівників. Потім конкурсанти показують класичний і сучасний номери. Але оскільки українська балетна школа орієнтована на класику, а у світі тенденція на модерн, то наші сучасні танці не завжди є справжнім творчим успіхом, а часом виглядають не дуже переконливо. У третьому турі танцівники знову виконують класику. Знаєте, я досить скептично ставлюся до конкурсів, бо балет це передусім мистецтво, а конкурс схожий на спортивні змагання (хоч я сама двічі ставала лауреатом Лифарівського конкурсу). Цього року серед хореографів змагатимуться всього 10 осіб. Це мало, якщо порівнювати з Московським конкурсом балету: там боролися 32 хореографи, але премію журі нікому не присудило, давши тільки три дипломи. Річ у тім, що хореограф має не лише володіти азами професійної майстерності, а й привнести щось своє у балет. Багатьох конкурсантів я добре знаю, деяким допомагала: Лілії Климчук, а також Людмилі Васильєвій і Максиму Скляру, якi працюють нині в Словаччині. Ви знаєте, я дуже непокоюся за сучасний танець. Як його сприймуть судді, глядачі. Західні тенденції передбачають високорозвинену техніку рухів. У наших хореографів зовсім інший підхід до сучасного танцю: в номері має бути ідея, тема. Я подивилася, як репетирувала Марія-Ельза Баранова з Фінляндії (молодша група) й була зачарована. Номер називається «Красиві думки». Там танцівниця показує цікаві рухи руками, створюючи образ зворушливої дівчинки. Я вважаю, що балетмейстери повинні вигадувати рухи, які створюють образ. Це наше кредо, й від цього сучасним українським хореографам не варто відмовлятися. У пластиці й танці передусім має бути думка, а не тільки гола техніка, нехай і віртуозно виконана танцівником...