Про поета, який знайшов «політичний притулок» в археології

Напередодні вихідних у столичній книгарні «Є» київське видавництво «Темпора» презентувало збірку поезій Бориса Мозолевського. До речі, два роки тому у цьому ж видавництві вийшов друком прекрасний альбом відомого археолога «Скіфський степ» — про скіфський період в історії України та дослідження пам’яток археології цієї доби. «Сьогодні часто можна почути, мовляв, українцям не вистачає яскравих непересічних постатей, які б мали переконання та вміли їх відстоювати, — зазначає директор «Темпори» Юлія Олійник. — Борис Мозолевський — один із таких. Він — кращий поет серед археологів і кращий археолог серед поетів. Поява його збірки — наша певна заборгованість пам’яті та шани йому».

«Поезії» — найповніша добірка поетичного доробку Бориса Мозолевського (1936—1993), куди також увійшли не опубліковані раніше твори. Вона складається із кількох розділів, сформованих тематично: скіфський, козацький, любовна лірика, патріотична лірика... Крім того, у ній містяться стаття автора віршів «Шлях до себе», яка була підготовлена як виступ на радіо, та ілюстративний фотододаток. «Це — далеко не всі його вірші, — згадує дружина Віра Данилівна. — Є чимало російськомовних. До речі, він був відомий більше як російськомовний поет. У своїй статті «Шлях до себе» написав, що коли рідна земля подарувала йому таку цінну знахідку — славнозвісну скіфську пектораль (ця знахідка врятувала його від таборів), він замислився, а що ж він зробив для неї... І поклявся, що писатиме українською. Відтоді у його бібліотеці з’явилося багато словників та довідників з рідної мови...»

«Коли прочитав «Скіфський степ», а тепер і поезії Бориса Мозолевського, які, звичайно, знав раніше, у мене склалося уявлення, що доля витворила дивовижний сюжет про поета, який знайшов «політичний притулок» в археології, — підсумовує професор Києво-Могилянської академії Володимир Панченко. — Коли читаєш його вірші, з’являється відчуття дійсності. Очевидно, Борис Миколайович був з тих, хто має низький больовий поріг, тобто був чутливим до людського болю. І ця чутливість до болю у нього виявлялася у різних аспектах, у тому числі й до того, який стосувався питання національної свідомості. Після ознайомлення із «Шляхом до себе», збагнув, який це був болісний внутрішній процес «новонавернення» до української мови та української культури. Мені здається, що в українській поезії є така поетична трійця, яка пов’язана між собою: Олег Ольжич, Борис Мозолевський та Леонід Череватенко. Маю на увазі той факт, що, по- перше, всі — археологи, а по-друге, вони — поети, які у слові явили диво, знайдене у глибинах віків, глибинах землі...»

Зараз у «Темпорі» працюють над кількома проектами одночасно, зокрема, над монографією Андрія Чутного про наукову діяльність літературознавця, історика, професора Київського університету Миколи Дашкевича (1852—1908) і дослідженням Юрія Терещенка і Тетяни Осташко «Український патріот з династії Габсбургів».