Проти течії

Пальміра працює на межі своїх можливостей. Цього року свій базовий продукт — фестивалі й виставки — місто в Лагуні продукує в підвищених обсягах: дається взнаки магія чисел. У червні—липні відбувся Перший міжнародний фестиваль танцю, до кінця листопада експонується 50-та Бієнале, нарешті, головна подія сезону — 60-й кінофестиваль. Італійці люблять нагадувати, що кінофеєрія на острові Лідо — найдавніша з подібних у світі. Головне, однак, у тому, що, незважаючи на світовий катаклізм, зміну суспільних систем — перша Мостра (так тут ще називають престижний кінематографічний форум) відбулася ще за Муссоліні — Венеція зберегла свій престиж і авторитет, ні в чому не поступившись багатим і амбіційним Каннам і Берліну. Сюди прагнуть потрапити режисери й продюсери з усього світу, Голлівуд влаштовує тут прем’єрні покази найсвіжіших блокбастерів, усі десять днів на берегах Лагуни діє масштабний кіноринок. Венеція закриває великий кіносезон і задає тон сезону наступному.

У своє сьоме десятиліття Мостра, вочевидь, вступить з новим директором, швейцарцем Моріцом де Хадельном. Досвідчений культуртрегер, колишній керівник Берлінале, міняє структуру потрошку. Новина цього сезону — зрівнювання в статусі основного й паралельного («Проти течії») конкурсу. Тепер фільми з обох секцій демонструються впереміш, в одних і тих же залах, публіка, відповідно, оцінює їх у єдиному контексті. Раніше паралельний конкурс був чимсь на зразок екзотичного доповнення до основного ристалища.

Проте таке зближення не стало в пригоді саме основному конкурсу. Нині, після п’яти днів фестивалю, можна з упевненістю сказати: гідних претендентів на Золотого лева поки не спостерігається. Причому підвели насамперед майстри, на яких, можливо, покладали певні надії. Приміром, дуже нудний фільм «Розенштрассе» презентувала прославлена Маргарет фон Тротта. Причому, що особливо неприпустимо, — фільм про Холокост. Тема, в якій справжніх страждань і жаху більш ніж досить, знову стала мотивом для малопереконливих рефлексій і поганого переказу дійсно драматичної історії. Невтомний трудівник кінематографа Мануель де Олівейра зняв свою нову «Картинку, що розмовляє» в жанрі фільму-екскурсії Середземним морем. І зовсім уже невиразною вийшла екранізація знаменитого роману Вітольда Гомбровича «Порнографія», виконана Яном Якубом Колскі.

У явні лідери на цьому тлі вийшов фільм Цай Мінь Ляня (який 1994 року тримав венеціанського Золотого лева) «Прощавай, притулок «Дракона». У 46-річного тайванського китайця вийшло дивне, безмовне, уповільнене кіно про напівзабутий старий кінотеатр, де особистості з дещо неадекватною поведінкою сидять у залі або блукають привидами напівтемними коридорами. «Дракон» у результаті прочитується як притча про зіткнення минулого й сьогодення, кінематографічної й позаекранної реальності. Головний герой тут — сам по собі старий кінотеатр — по суті, кінематограф як такий. Причому Міль Лян говорить «прощавай» навіть не одному певному фільму, а всьому старому доброму кіно, на якому, можливо, виріс і сам режисер.

У «Проти течії» імен також вистачає, так само як і прохідних фільмів, однак талановитих рішень набагато більше. Вже перша картина, «Місце серед живих» французького режисера чилійського походження Рауля Руїза, запам’яталася вишуканістю формальних рішень, красою компонентів, — музики, кадру, роботи акторів. Вийшло щось естетськи-кримінальне, застаріла іграшка у стилі Борхеса. Софія Коппола, чий дебют «Діви-самовбивці» приніс їй миттєвий успіх, у ігри з формою заглиблюватися не стала й зняла милу, інтелігентну лав- сторі «Втрачено в перекладі». Тут Білл Мюррей грає голлівудську знаменитість, яка старіє, що несподівано для себе закохалася в юну сусідку по готелю.

Господарі фестивалю здійснили масовану атаку в усіх програмах, виставивши ледь не з десяток картин. Проте поки що найбільш оригінальним видається «Повернення Каліостро» двох майстрів сюрреалістичного гумору Даніеля Кірпі і Франко Мареско. Їхній фільм — справжня вистава фриків, парад дивних людських істот з дивовижними звичками. Чого тілька варта вже сама присутність колишнього «Фредді Крюгера», Роберта Енглунда, в ролі американської кінозірки, що спиваєтья, й Каліостро. На жаль, дотягти свою феєрію з тією ж ефектністю до переможного фіналу Кірпі й Мареско не вдалося.

Однак найбільше суперечок і емоцій викликала, звичайно, нова стрічка Ларса фон Трієра «П’ять перешкод». Точніше, стрічка зроблена великим датським провокатором у співпраці з класиком авангардного датського кіно, Йоргеном Летом. Навіть жанр фільму визначити складно. Начебто наскрізний сюжет тут — процес роботи Трієра з Летом. Перший задає другому різні правила — зняти римейк картини Лета «Довершена людина» на Кубі, з частотою 12 кадрів, або в «найжахливішому місці» на Землі, або в техніці анімації. Лет терпляче все це виконує. Результати демонструються в «П’яти перешкодах». Трієр, по суті, режисирує й тренує Лета, виводячи того із затяжної багаторічної депресії. Тяжіння-відштовхування двох різних митців, пошуки відповіді на запитання про довершену людську істоту, несталий баланс гри та страждання — словом, концепція «догментального» кіно, проголошена Трієром, була дуже переконливо втілена.

Вищезгадані фільми й стали відкриттями фестивалю на сьогодні (звісно, виключаючи позаконкурсні покази, про які — окрема розмова). Але основний конкурс має всі шанси реабілітуватися. Адже своє слово ще не сказали Такеші Кітано, берлінський тріумфатор Майкл Вінтерботтом і брати Коени…