Привіт із 1999-го, Європейський cуд

Минулого тижня сталася неабияка подія: Європейський cуд визнав правоту газети «День», яка під час президентської виборчої кампанії в 1999 році опублікувала два матеріали про роль у виборчих перегонах кандидатів Н. Вітренко та П. Симоненка. Автор — Тетяна Коробова та газета «День» стверджували, що ці лідери, декларуючи опозиційність, насправді виступали на боці тогочасного президента. Можна сказати, за успішно розіграною комбінацією захищали інтереси влади, тобто «борці з «антинародним режимом» були кучминими супутниками у відбудованій Банковій системі-орбіті». Коли я прочитала ці рядки коментаря Коробової в «Оглядачі» (www.obozrevatel.com.ua), мені здалося, що на якийсь момент, на невелику мить, вона іноді повертається до норми. Абсолютно розсудливо звучить, скажімо, зауваження з приводу того, що рішення Європейського cуду не стало помітною подією для українських ЗМІ. Слушно зазначено, що подію нерядову, неабияку Інтерфакс пропустив. А ось абсолютно каламутний «злив» агентство миттю поширило. (Додам, що воно й надало «Дзеркалу тижня» роздруківку, яку газета взяла з превеликим задоволенням і також без пошуку будь-якої альтернативної думки виставила. А навіщо? Нащо шукати альтернативні думки? Адже цього «зливу» так давно чекали і так ретельно чутками, інтригами, плітками угноювали ґрунт, що не змогли втриматися. І навіть те, що добряче тхне, не стримало.) Тут можна було б одразу перейти до розмови про стан української журналістики. Але ця розмова була б неповною без чіткої оцінки того, що все ж таки сталося 29 березня в Страсбурзі. Європейський cуд ухвалив рішення, в якому, зокрема, зазначалося, що межа допустимої критики на адресу політиків ширша, ніж на адресу приватної особи. І це принципове для європейської практики. Та було б не зовсім правильно не сказати про те, який вигляд має європейська практика в українському контексті. На мою думку, застосування європейських норм про свободу журналіста має поєднуватися з високим рівнем професіоналізму, а головне — відповідальності, дотримання етичних норм журналістики. У коментарі «Рупору» з приводу рішення Європейського cуду Тетяна Коробова сказала на адресу «Дня»: «Якби мені сказали «дякую» за правду та за відвойовану свободу слова, то я би не образила відмовою»... Звучить дещо пафосно, принаймні Коробова не одна відстоювала свободу слова в 1999-му. А в суді її й зовсім не було. І все ж я, звісно, охоче би їй подякувала, але...

Тут слід повернутися все ж таки до передісторії відносин, оскільки п’ять років, після 1999 року, я не коментувала та не реагувала ні на що з того, що дозволяла собі колишня журналістка «Дня». І не зробила б цього й тепер, якби не вважала, що підросло молоде покоління журналістів і читачів, які не обізнані про це й тому можуть щиро помилятися з приводу як політичних подій, так і їхніх наслідків для новітньої політичної історії України та для журналістики.

У переддень президентських виборів 1999 року газета «День» стала своєрідним ракетоносієм для журналіста Коробової, оскільки до її появи в «Дні» київська й українська публіка про неї не знали. Її знала кримська тусовка. Не говоритиму про характер і репутацію, вважаю, що вона була наступальною та небайдужою людиною в той час, особливо на тлі домінуючого журналістського пофігізму. Природно, що й отримувала відповідно. Зокрема, ми взяли її на роботу в «День» тоді, коли її грубо викинули з попереднього місця роботи, залишивши віч-на-віч із порушеною проти неї кримінальною справою. Наслідки в той час — а це була середина 1990-х — могли бути найбільш плачевними... Коли Коробова слізно просилася в «День», я розуміла, що вона в дуже скрутному становищі. Нагадаю, вона жила в Сімферополі. Перевезли її до Києва та орендували за рахунок редакції квартиру. А Євген Марчук спробував домовитися з людиною, яка її переслідувала, щоб захистити її та вийти на мирову угоду. Тому так своєрідно звучить фраза в останньому суботньому коментарі, коли, фантазуючи на предмет можливих матеріальних дивідендів від Європейського cуду, Коробова каже, мовляв, ось раптом прийдуть до неї та скажуть: «Дорога Таню, «День» зі своїм генералом й іншими жабами стільки дивідендів на тобі свого часу заробив...» Що стосується дивідендів, то, думаю, тут дебет із кредитом навряд чи сходиться. Можна сказати: мовляв, а куди ж ви дивилися в «Дні» та кого ж ви виростили? Звісно, якісь ознаки були помітні, але все ж таки я як редактор вважала, що «вірус» перебуває під контролем. Зокрема, мені доводилося обмежувати пориви Тетяни Коробової викласти в газеті її версії особистих стосунків, скажімо, Юлії Мостової й Олександра Разумкова (нині покійного), Олени Франчук (тоді ще не дружини) iз Віктором Пінчуком, Юлії Тимошенко з Павлом Лазаренком... Очевидно, такі «суворі умови» досить довго тиснули на Тетяну... І те, що потім здавалося лише принциповим звільненням за політичними мотивами, всередині мало трохи інший вигляд. Умови звільнення вона обставляє так: «... вважаю, причини цього зрозумілі: я залишила «День» тоді, коли дешевий «опозиціонер» Марчук здався разом зі своєю продажною газетою після першого туру виборів-99 кандидату- президенту Кучмі»... Зручна версія. Не більше того. Що стосується газети, то вона на той час була в скрутному становищі, й Коробова її просто покинула.

А що стосується Євгена Марчука, то навіть у двох матеріалах (Див. www.day.kiev.ua, «День» вiд 21 серпня 1999 р. «Другий Юрік для бідних Йориків, або Українська модифікація Лебедя?»; вiд 19 вересня 1999 р. «Про священну корову та горобчика») чітко зазначається, що опозиція в особі Марчука, Мороза та Ткаченка, а потім у вигляді «канівської четвірки» була на «лінії вогню». І Коробова чудово знає, що та як сталося в ту ніч, коли досягли домовленостей про те, що єдиним кандидатом від «канівської четвірки» буде Марчук. Вона також відмінно знає, що Мороз через шість годин після домовленості вийшов на прес-конференцію і, нікого не сповістивши, зламав заздалегідь досягнуті домовленості. Це радикально розвернуло перебіг президентської кампанії — шансів на перемогу кандидата від опозиції практично не залишилося. Вона це все знала. Але всі подальші роки стверджувала прямо протилежне.

Тут можна зробити один простий висновок: владі не вдалося позбутися Марчука як політичного опонента, чий авторитет і професіоналізм не дозволяли подолати його в прямому зіткненні. І вони застосували спецприйом: цинічно та безкарно чужими руками принижувати, уражати, занижувати образ. І для цього якнайкраще підійшли ті методи, якими працювала Коробова, відмовившись від журналістики. Стаття за статтею вона чимраз наближалася до того, проти чого так нібито гнівно й завзято виступала. Вона стала дуже зручним спарингом для Леоніда Даниловича Кучми, і, як колись «несамовита Наташа», під прикриттям лайки на адресу Кучми, насправді цькувала його принципових антиподів.

Коли ми говоримо про час Кучми та його відповідальність, я думаю, що головна його провина полягає в тому, що він постійно занижував стандарти, критерії в політиці. Розвів таке «болото». Знадобиться не один рік «меліорації».

Він ставив на нице в людині й, на жаль, вигравав. І Коробова, можливо, стала, як ніхто інший, уособленням його методів. Це ще опишуть у новітній журналістиці. Тільки це буде зовсім не так втішно, як їй би хотілося.

В інтернет-мережі Росії зараз запущений такий напівгротескний проект «Дочки Путина». Думаю, є сенс говорити про те, що Україна й тут виступила значно раніше, щоправда, організація в нас поки що не формалізована. Але якби зареєстрували об’єднання «Дочки Кучми», гадаю, список за правом мала б очолити Тетяна Коробова. Можливо, навіть потіснивши старшого товариша та вчителя Наталію Михайлівну...

...А що стосується висновків для української журналістики, хочу зазначити, що Європейський cуд, визнавши широту можливостей журналістів, вручив у руки дуже потужну зброю для оздоровлення політики. І лише від українського суспільства та самої журналістики залежатиме, чи зможемо ми створити такі запобіжники, щоб «стилет» не опинився в руках маніяка.

Ось чому я не можу привітати Коробову з рішенням cуду з приводу двох публікацій у газеті «День». Та Коробова, яку я знала в 1999-му, вже не існує.