«Писав історичні романи виключно про видатних українців»

Цьогорічне вручення премії відбулося вже, на жаль, без Михайла Федотовича Слабошпицького, який був головою журі. Як і Іван Феодосійович Корсак, він вже відійшов у вічність. Премію імені Корсака заснували у 2018 році родина Івана Феодосійовича та видавництво «Ярославів Вал», директором якого був Слабошпицький. Першим лауреатом став письменник, публіцист, філософ, викладач університету, заслужений діяч науки і техніки України, автор «Дня» Петро Кралюк, другим – український прозаїк, поет, критик, есеїст Микола Суховецький з Одещини. Третім – сучасний український письменник, редактор літературних антологій, відомий блогер і політичний оглядач Юрій Винничук. Згідно з положенням про літературну премію імені Івана Корсака, твір, представлений до участі на здобуття нагороди, обов’язково має бути присвячений історії України, написаний українською мовою на високому художньому рівні та мати великий читацький розголос. Лауреата визначає журі шляхом таємного голосування. Він отримує диплом, медаль, а також грошову винагороду в сумі 50 000 гривень, яку фундує родина Корсаків.

Цьогорічним лауреатом стала Зірка МЕНЗАТЮК, за повість для підлітків «Як я зруйнувала імперію», вручення відбулося у Луцьку, в Музеї сучасного українського мистецтва Корсаків. Своїми враженнями «День» попросив поділитися Світлану КОРОНЕНКО, письменницю, голову журі літературної премії імені Івана Корсака.

– Чому, на вашу думку, в Україні потрібна була така премія як премія за історичний роман, твір на історичну тематику саме з історії України?

– Метою створення будь-якої премії є насамперед увічнення пам’яті тієї людини, ім’я якої носить премія. З тією ж метою називають іменами славних людей міста, села, вулиці, школи, бібліотеки, Коли помер Іван Феодосійович, думка про премію виникла у двох людей – у сина письменника Віктора Корсака і у Михайла Слабошпицького. Не виникло жодних сумнівів і щодо номінації премії – історичний роман, повість. Це жанр, в якому плідно і успішно працював Іван Корсак. Жанр надзвичайно складний. Щоб написати один історичний роман, декому з письменників треба десятиліття, а дехто ніколи не візьметься, бо щоб написати історичний роман, треба, окрім письменницького таланту, ще вивчити до найменших деталей змальовувану епоху, посидіти в архівах, часто бути своєрідним «слідчим» деталей і мотивації вчинків своїх героїв, а потім звести все це в каркас роману чи повісті.

Івану Корсаку це вдавалося блискуче. Почитайте його романи. Фактаж до них він часто збирав по всьому світі, писав листи, потім шукав перекладачів для відповідей на ті листи. На багатьох його романах стоять подяки різним інституціям за надану інформацію У романах Іван Корсак часто оприлюднює невідомі факти, невідомі документи. І це надзвичайно цікаво. Наприклад, у романі «Запізніле кохання Миклухо-Маклая» Іван Корсак вперше оприлюднив щоденник вдови Миклухо-Маклая, де вона розповідає про останні місяці життя тяжко хворого чоловіка у Петербурзі. А знайшов він його у Австралії. На презентації премії у Луцьку я говорила про те, що Іван Корсак надзвичайно активно працював над своїми творами в останнє десятиліття свого життя. І дуже поспішав. Бували роки, коли він видавав у видавництві «Ярославів Вал» по два романи на рік. Один лише факт: за 9 років у цьому видавництві було оприлюднено 14 історичних романів. Вражає?

– Першим читачем творів Івана Корсака був Михайло Федотович, адже він був видавцем.

– Михайло Слабошпицький – майстер історичного роману, був захопленим першим читачем романів Івана Корсака і видавцем. Пам’ятаю численні їхні розмови. Це були розмови двох утаємничених людей, які могли годинами обговорювати різні історичні події. Для мене показовим був такий факт. Михайло Федотович хотів написати роман про Міхала Чайковського. Збирав матеріали. Але коли дізнався, що Іван Корсак вже пише роман «Отаман Чайка», то щедро ділився зібраними матеріалами з другом. А потім написав передмову до цього роману.

Слабошпицький був першим головою журі літературної премії імені Івана Корсака. Повторю, для нього це була особлива премія. Номінантів на премію щороку не так багато, як мріялося б. Занадто складний жанр історичної прози. Небагато письменників ризикують працювати у ньому. Нагадаю, Іван Корсак писав історичні романи виключно про видатних українських людей. Часто повертав ці імена з небуття, з нашої непам’яті.

Окреме слово захоплення – сином Івана Корсака. Відданий син, він добре розуміє значення творчості батька для України. За його словами, він склав список пошанування Івана Корсака і втілює його в життя. Один з пунктів цього списку – видання десятитомника історичних творів Івана Корсака.

Я дякую всім авторам за участь у цих непростих конкурсних перегонах і сподіваюся, що вони з новими творами братимуть участь у наступні роки. Окрема подяка першому журі конкурсу за роботу. Цього року, до речі, відбулася його ротація. Це не було несподіванкою і про це говорив минулого року голова журі Михайло Слабошпицький. Членами журі стали лауреати премії імені Івана Корсака Петро Кралюк, Микола Суховецький, Юрій Винничук, Зірка Мензатюк. А також Віктор Корсак і я.

– Премію отримала авторка твору для дітей. Наскільки це важливо, що є такі твори?

– Певною мірою, це була несподіванка. Зірка Мензатюк – знана талановита авторка, яка починала з казок для наймолодших. Лауреатка найпрестижнішої в Україні премії імені Лесі Українки за дитячу книжку, двічі номінована від держави Україна на дуже поважну шведську премію за досягнення в літературі для дітей та юнацтва – Меморіальну премію імені Астрід Ліндгрен. Це, на хвилиночку, 5 млн шведських крон (450 000 євро). Вже саме номінування – тут як премія! Я жартую, звісно, але в кожному жарті є частка правди.

Твір, за який Зірка Мензатюк отримала літературну премію імені Івана Корсака, називається «Як я руйнувала імперію». Чому погляд журі зупинився на цьому творі? Бо фактично, це історична повість для підлітків, в якій ідеться про останні роки українського суспільства перед Незалежністю. Сама Зірка Мензатюк пояснювала так: «Я ж вибрала переломну пору — 1988-1989 роки, коли Радянський Союз ще тримався у всій своїй «красі», та починалися зміни, що привели до його розпаду. Тоталітарна система — непроста тема для підліткового читання. Але висвітлювати її потрібно, для нас вона ще актуальніша, ніж для чехів. Совкова свідомість жива — її потрібно змінювати, сама собою вона не зникне».

Ми багато говорили з пані Зіркою про цей роман. Мені здається, що ця, дуже україноцентрична, письменниця знайшла себе саме в історичній прозі і далі працюватиме на цій ниві. Якщо хтось думає, що це просто описати події 30-річної давнини, то ви помиляєтеся. Деталі в історичному романі чи повісті важать часто не менше за сюжет. Наприклад, як одягалися українці в 1989 році, що можна було придбати в магазинах, за якими товарами українці їздили до Прибалтики, якими були перші мітинги в Україні (Зірка описує в повісті цілих три таких мітинги!)? А про високий художній рівень повісті Зірки Мензатюк і писали в пресі, і говорили на врученні премії всі промовці.

– Чи матиме продовження ця премія в майбутньому? Чи буде кого, власне, нагороджувати?

– Все тримається на конкретних людях. Премія імені Івана Корсака фінансується родиною Корсаків. Нагадаю, лауреат отримує 50 000 гривень. Для мене особисто це було гарним прикладом пошанування відомого письменника. Нині родина Михайла Слабошпицького спільно зі Спілкою письменників України заснувала літературну премію імені Михайла Слабошпицького в номінації «біографістика/мемуарна проза» і наступного року ми матимемо першого лауреата.

Чи буде кого нагороджувати цими преміями? Якщо є премія, то будуть і нагороджені нею. Я в цьому не сумніваюся! Ми – талановиті!