Революція на Узвозі

Газета «День» двічі писала про конфлікт між художниками і Подільською райрадою, представникам якої не вигідно, аби на Андріївському узвозі жили художники, які мало платять за оренду приміщень. І хоча останнім часом у пресі з’являються повідомлення, що художників звільнили від орендної плати за приміщення, самі «жертви» морального цинізму влади цьому не вірять, бо їм про це не повідомляли.

Зрештою, як і не повідомляли про виселення, яке, за словами Ольги Айвазовської, загрожує майстрам пензля у п’ятьох будинках на Андріївському узвозі. Скоріше за все, така ж доля чекає на кілька художніх галерей, Спілку художників України, Реставраційний центр України — всіх їх поставили перед фактом: вони вже не власники цих приміщень. В невизначеній ситуації перебуває навіть унікальний «Музей однієї вулиці», якому підняли орендну плату в чотири рази і тепер щомісяця за все — оренду, податки, освітлення, комунальні послуги тощо — музейники сплачують 1,5 тисячі доларів.

— 20 років тому ми власними силами зробили Музей однієї вулиці — ні один музей світу не має того, що маємо ми — і весь цей час влада нам не дає спокою, — розповів директор музею, заслужений працівник культури України Дмитро Шльонський. — Навіть якби я знайшов божевільні гроші і захотів його викупити — переконаний, що ніхто мені не дасть приватизувати такий ласий для когось шматок. Про тиск на нас ми писали навіть два листи на ім’я Президента. Знаємо, що він відреагував на них — було його розпорядження розібратися. Але як тільки всі ці документи доходять до Черновецького — все...

Зрештою, й не художників це заняття — кланятися чиновникам чи вивчати тонкощі юриспруденції. Їм би глянути на небо, взяти пензель у руки і забути про весь цей бруд і суєту. Зрештою, таке призначення митців. Приміром, Ніна Денисова скаржиться, що через постійну нервозність вона не може працювати: спробуй абстрагуйся, коли в сусідній галереї вночі ломом повибивали двері...

— Єдине, що хочеться зробити в такій ситуації — вимити руки і не влазити в ці брудні суперечки, — сказав художник Петро Гончар, який також є директором музею ім. Івана Гончара. — Але як же залишиш будинок, в якому ми працюємо разом з Денисовою, братами Малишками, котрі збираються боротися за нього, скільки буде потрібно? 16 років тому це була руїна, яку ми власними силами реставрували: стіни, які повздовж розходилися, скріпили скобами, настелили підлогу, зробили сходи. І от сьогодні у нас «свято»: закінчився термін оренди приміщення, і воно вже нам не належить...

За словами митців, щоб боротися зі злом, спочатку це зло слід назвати. Через те й збираються вони завтра йти ще одним маршем (на цей раз уже з письменниками братами Капрановими, Андрієм Курковим, Олександром Ірванцем й іншими) до Подільської райради. Акції протесту — це єдине, що можна зробити, коли тебе виганяють на вулицю, вважають вони і сподіваються, що київські чиновники ще не зовсім збайдужіли до питання власної репутації та іміджу. Цікаво, коли влада грошей остаточно зруйнує духовну ауру столиці, то куди чиновники поведуть своїх іноземних гостей? Хмарочоси показувати?