Розумні і світлі живуть довго... Та все ж...

На 96-му році пішов із життя ветеран журналістики, багаторічний наставник юної зміни Інституту журналістики Київського національного університету імені Тараса Шевченка Іван Васильович Прокопенко. Викладач, почесний декан, привертав до себе добротою, умів розповісти про важливе без зайвої повчальності.

Його пам’ятають багато поколінь українських журналістів. Доцент кафедри періодичної преси, він викладав практику журналістики, її ази: як брати інтерв’ю, як прихилити до себе співрозмовника, як перевірити і подати факти. І все це — з гумором. «Коли ви поїдете у відрядження — не забудьте відмітити його. Все інше ви точно не забудете, адже ви за цим їдете,» — одне з улюблених повчань Прокопенка, яке пам’ятають навіть його сивоволосі випускники. На лекціях Івана Васильовича було що перейняти і новакам журналістики, і «старичкам», до яких гордо зараховували себе слухачі заочного факультету. Техніка спеціальності, яку таким чином напрацьовували майбутні журналісти, сприяла тому, що в післявоєнній Україні й у багатотиражок, й у республіканських газет був професійний рівень, вище за який можна було піднятися, але нижче — ніяк.

«Газетною» справою Іван Васильович почав займатися з дитинства — продавав газети. Серед видань, у яких він працював на головних постах — «Черноморская коммуна», «Радянська Україна», «Комуніст», у роки війни — радіостанція імені Шевченка в Саратові. Один із творців української школи журналістики, Іван Васильович стояв біля витоків організації у Києві факультету журналістики наприкінці 1940-х. Його називали почесним деканом факультету. 15 років викладав у Вищій партійній школі. Пішовши на пенсію, повернувся на рідний факультет. Був легкий у спілкуванні, незважаючи на свою високу вимогливість, користувався повагою у студентів. Тому не дивно, що на святкуванні 50-літнього ювілею Інституту журналістики, на який перетворився колишній факультет, студенти винесли почесного декана на сцену на троні. Й Іван Васильович, якому тоді виповнилося 90, виголосив емоційну промову про те, як важливо високо нести звання журналіста.

В Інституті його називають старійшиною, ім’я його обов’язково звучить на вступній лекції для першокурсників як зразок щирого служіння справі. Зі слів колег, він міг би викладати історію української журналістики, не заглядаючи до конспектів: Іван Васильович знав, здається, всіх дійових осіб цієї історії особисто. Українська журналістика насправді була і його дітищем.

У часи, коли І. В. Прокопенко вів активну викладацьку діяльність, система журналістської освіти мала багато нашарувань. І цьому можна було знайти пояснення — майбутні журналісти повинні стати ідеологічними працівниками. Нині прийнято критикувати цю систему, орієнтуватися на західні методики. Але той, хто уважно вивчав зарубіжні методики викладання, знає, що в них велику увагу приділяють саме практиці — як підготуватися до інтерв’ю, як працювати з фактами, як найцікавiше подати матеріал. Тобто саме тому, про що розповідав Іван Васильович на своїх лекціях, строго, між іншим, стежачи за відвідуваністю. На жаль, у період сліпого критичного ставлення до минулих досягнень відбулося звичайне: припинився зв’язок поколінь. А сьогодні цілком звичайна річ, коли до редакції приходить дипломований журналіст, який не знає, з чого почати. Школа української радянської журналістики, обчищена від ідеологічного лушпиння, гідна того, щоб її завоювання були збережені. На жаль, тільки втрати допомагають зрозуміти очевидне.

Журналісти «Дня», серед яких є й учні майстра, близько до серця сприйняли повідомлення про відхід від нас Івана Васильовича і сумують разом із його рідними та близькими.