Сакральний песимізм
Учора, сьогодні й завтра важко уявити більшість населених пунктів України без мурованого собору чи хоча б ошатної дерев’яної церкви. Прагнення звести свій храм якомога кращим завжди було властивим українцям. У цьому люди вбачали і вбачають вираження своєї віри і любові до Господа. Недаремно кажуть: «Перше, що роблять українці, коли потрапляють на нове місце, — будують церкву». У наш час, коли чимало міст і сіл Центральної, Східної та Південної України після десятиліть панування атеїстичного режиму залишились без своїх святинь, правдива жага до їх відновлення або спорудження знову охопила громадськість. Та й на Заході України, де враз постало багатомаїття конфесій, кількість існуючих храмів не вдовольняє місцевих мешканців. Зрештою, спорудження храму сприймається громадянами як реальний вияв своєї свободи.
Закарпаття — найбільш насичений регіон у світі за кількістю давніх і неповторних дерев’яних храмів. Нині тут налічується близько 60 дерев’яних храмів — архітектурних пам’яток XV — XIХ ст. За їхньою кількістю та цінністю Закарпаття займає одне з перших місць у Європі. Цікаво, що у всіх населених пунктах Закарпаття можна знайти щось загальне. Насамперед їх об’єднує архітектурний вигляд (обрис) і велика кількість храмів і церков. У середині вісімнадцятого століття їх у Закарпатському районі височіло над ландшафтом 800. Зокрема, в Ужанському комітаті (тодішня адміністративно-територіальна одиниця. — Авт. ) було 84 дерев’яні храми, Березькому — 100, Марамороському — 118 тощо. Але в наступному, ХIХ столітті, через те, що прийняли рішення споруджувати церкви із тривких матеріалів, кількість дерев’яних культових споруд різко зменшилася. Так, у згаданому Березькому комітаті у 1843 році було 100 дерев’яних церков, а на початок ХIХ ст. їх залишилося лише 40, хоча збудували 90 кам’яних.
Радянський період в історії Закарпаття характеризувався войовничим атеїзмом. Він вніс свою згубну левову частку в процес нищення дерев’яного храмового зодчества. Розібрали, зокрема, церкви в селах Руське Поле, Підплеша та Ганичі Тячівського, Плав’я Свалявського та Розтоки Рахівського районів, згоріли — у Соймах та Майдані Міжгірського, Руській Мокрій Тячівського районів. Було розібрано десятки невеликих дерев’яних храмів, споруджених у 1920 — 30-х роках. Окремі з них мали велику архітектурну цінність.
На жаль, дерев’яні храми продовжували нищитись і в часи незалежності. Не дуже допомогло зупиненню цього те, що кілька громадських організацій започаткували восени 2001 року акцію «Порятуймо дерев’яні церкви Закарпаття!» Але нічого не поробиш навіть із світлими намірами — на все потрібні гроші. Й немалі! В аварійному стані церква святого Миколи Чудотворця в селі Сокирниця Хустського району. А це — готичний шедевр початку ХVII ст...
Церква святого архангела Михайла в селі Крайниково того ж району — одна з найліпших збережених храмових споруд ХVII столiття. Та на ній — дуже поганий громовідвід. Одного разу блискавка вже влучила у віковічний дуб поряд. Культова споруда, якщо не виправити становище, згорить, як і Стеблівська церква на Хустщині в 1984 році.
Під загрозою природного катаклізму — зсуву — храм ХV ст. в селі Колодне Тячівського району. Величезний дуб біля неї вже нахилився над урвищем. Якщо він упаде — то і церква за ним.
Професор Ужгородського національного університету, доктор історичних наук Едуард Балагурі невдовзі перед своєю смертю, сказав щодо дерев’яного храмового зодчества українських русинів: «Із церков, що збереглися, хоча вони й мають спільну культурну основу, можна виділити декілька типів, що відповідають розселенню етнографічних груп — бойків, лемків, гуцулів і давнього українського населення історичної Мараморощини. Першу групу складають тризрубні, тридільні, триверхі храми. Вони належать до бойківської будівельної школи. Цей давній тип церкви сягає своїми формами до давньоруських традицій архітектури. Пам’ятки бойківської будівельної школи збереглись у Верхньому Студеному Міжгірського (1804 р.), Гусному (1655 р.), Сухому (1769 р.), Вишці (кінець ХVII ст.) та Ужку (1745 р.) Великоберезнянського районів. Частина бойківських церков перебудована… Другу групу утворюють дерев’яні церкви лемківської школи. Вони дістають поширення з середини ХVIII ст. Як і бойківські, вони теж тридільні, але перекриття зрубів у них втратило свою рівновагу, поступившись місцем більш динамічній композиції, що створюється наростанням висоти зі сходу на захід. Однією з причин трансформації цих церков було намагання католицького духовенства максимально латинізувати зовнішній вигляд храмів східного обряду. На жаль, жодна із збережених до цих пір церков лемківського типу не знаходиться на своєму первісному місці. Три церкви у 20 — 30-х роках ХХ століття перенесено в тодішню Чехословаччину, Шелестівська церква (1777 р.) — в обласний музей народної архітектури та побуту, а церква із села Канори (1792 р.) — у Київський музей народної архітектури й побуту України… До третьої групи належать храми, відомі під назвою «церкви хатнього типу». В основі їх плану лежить прямокутний зруб. Зруби покриті високими дахами. Своїми формами нагадують старовинні сільські житлові будівлі. За принципами пропорційної побудови та розмірами, вони до дрібниць повторюють давньоруські храми цього типу з кінця ХII ст. у Чернігівському та Галицькому князівствах. Найдавніші з церков цього типу, що дійшли до наших днів, знаходяться у селах Колодне і Діброва Тячівського, Середнє Водяне Рахівського, Руська Долина Виноградівського, Олександрівка, Сокирниця, Крайниково Хустського та Івашковиця Іршавського районів».
Чимало церков ще можна порятувати, коли небайдуже поставититися до проблеми. Але багато з них ніколи не вдасться повернути. Приміром, начальник відділу пожежної безпеки МНС України в Закарпатській області Василь Ковач розповів: «Деякий час тому у Воловецьку пожежну частину прийшло повідомлення про пожежу в греко-католицькій церкві села Нижня Розтока. Побудована вона в 1880 році, чимало бід пережила, а випробування вогнем не витримала. Стару висохлу деревину полум’ям охопило відразу. Під’їзних шляхів до споруди не було. Молитися в церкву, розташовану на вершині пагорба, прихожани ходили пішки. Довелося пожежній техніці внизу стати, а воду подавати вгору зі струмка. Поки все підготували, основна будівля згоріла повністю. Врятували тільки дзвонарню… До біди призвела несправна, що давно відслужила свій вік, електропроводка».
На цьому, на жаль, сумна естафета не спинилася. Минулого року від дерев’яної Михайлівської церкви ХIХ століття в селі Нересниця Тячівського району залишився тільки дерев’яний фундамент. Причиною пожежі стали… непогашені свічки.
В багатьох селах порушується охоронна зона храмів. Часто поряд із церквами споруджуються господарські, промислові та інші об’єкти. Так, за сім метрів від знаменитої свалявської церкви (колишнє село Бистрий) установлений бетонний стовп електролінії, а перед самою церквою вкопані в землю велетенські резервуари. А Сокирницьку готичну церкву на Хустщині з обох боків щільно «оточують» сільрада та військово-меморіальний комплекс. Недобудований санаторій у Соймах Міжгірського району своїм громаддям візуально «розчавив» дерев’яну церкву, яка свого часу вишуканим архітектурним акцентом височіла на гірському схилі.
Як свідчить статистика, протягом останніх десяти років у Закарпатському краї знищено 12 дерев’яних храмів, із них внаслідок пожеж — 6. Добудовою чи перебудовою пошкоджено 16 церковних споруд. Іншими словами, проблеми щодо збереження для майбутніх поколінь неповторних витворів храмової архітектури Закарпаття залишаються. Без втручання владних структур і широкої громадськості їх не вирішити.
