Щоб жодна людина не була забута

Незважаючи на зміну влади, Меморіальний тиждень дедалі більше «вкорінюється» у наше життя. Стає особливо важливою подією у щорічному календарі.

Як, приміром, субота напередодні Дмитра (8 листопада) чи Страсного тижня, зрештою, дні після Великодніх свят, коли відправляються панахиди на могилах.

І не суттєво, хто якого календаря дотримується — церковного чи світського. Традиція вшановувати пам’ять померлих давно стала народно-християнською, законом не писаним, який не можна переступати.

Напередодні Меморіального тижня, що розпочався вчора, у Національному музеї «Меморіал пам’яті жертв голодоморів України» в Києві було людно.

«Прийшла сюди, як до церкви, — говорить Юлія Федорова. — Запалити свічки, помолитися. Не тільки за своїх (двоє дядьків батькових рідних братів — попухли від голоду), а за всіх. Мало яку родину у Центральній та Східній Україні ця лиха година оминула. Дорогою зайду ще в храм».

Козаченко Юхим Володимирович, 22 роки, помер у 1933 році від упадку серцевої діяльності. Козловська Євгенія Вікентіївна, 13 місяців, померла у 1933 році від голоду. Москаленко Ганна Іванівна, 25 років, померла у 1933 році від виснаження організму. Гілютенко Федір Степанович, 51 рік, помер у 1933 році від голоду. Це — з «Національної книги пам’яті жертв Голодомору 1932—1933 років в Україні» — Дніпропетровської області. Далі читати моторошно, але потрібно.

Як і нелегко було читати лист «Моя нещасна мати вбивця?», що надійшов на адресу нашої редакції від Тамари Орлової з Одеси. Він — своєрідна сповідь-катарсис. Матір задушила 12 — 13-річного хлопчину, який поривався з’їсти її семилітню доньку...

Лист був опублікований на шпальтах «Дня» і увійшов до двотомника «Екстракт +200». «День» передав цього листа як свідчення того часу в Меморіал пам’яті жертв голодоморів в Україні. Це були часи жахіття: позасудові розправи, колективізація, депортація, терор голодом з метою знищення українців, як політичної нації. Часи, коли людині часто не залишалося вибору.

«Пріоритетний напрям діяльності музея-меморіалу — пошукова робота, — говорить його директор Віктор Діденко. — У нас є 19 складених по областях томів «Книги пам’яті...». У них — 880 тисяч прізвищ. Тобто на сьогодні відомо 880 тисяч жертв, а за оцінками науковців у 1932—1933 роках загинуло біля 4 мільйонів українців. Таким чином, не маємо інформації майже про 3 мільйони.

Ми зіштовхнулися з ось якою проблемою: чимало людей не знаходять у «Книзі пам’яті...» своїх рідних і близьких. Тоді надсилаємо запит в архіви, зокрема, обласні. До речі, керівництво одного з них написало, мовляв, все що було, уже вам надіслали.

Виникає логічне запитання: про подальшу роботу не йдеться? Зараз, наприклад, ми з’ясували, що є цілі райони, де загинуло багато людей, а в нас немає жодних даних. От нещодавно повернулися з села Сичівка, що на Черкащині, де від голоду померло 400 осіб! Вкрай важливо, щоб жодна людина не була забута!

Тому будь-яке свідчення — цінне. Дякую газеті «День», що йдете на зустріч! Це потрібно для реставрації нашого генеалогічного дерева — як кожної родини зокрема, так і всеукраїнського загалом. Зрештою, для появи всередині нас почуття виконаного обов’язку — щоб із чистим серцем жити далі.»