Шістдесятники

У видавництві Українського католицького університету вийшли друком спогади Романа Корогодського «Брама світла: Шістдесятники». Це — друга книжка із серії «Брама світла», що була задумана автором як портрет української інтелігенції ХХ століття. Ще за його життя видано перший том споминів про духовних батьків (знайомих, друзів, учителів) культуролога, що так і називається «Батьки».

Після раптової смерті Романа Корогодського у 2005 році друзі зібралися і доопрацювали матеріали, що частково вже були опубліковані, а частково зберігалися в його архіві. «Брама світла: Шістдесятники» — спомини і роздуми про кращих представників покоління 60—70-х років — поетів, художників, літературознавців, кіномистців (Василя Стуса й Василя Симоненка, Івана Дзюбу й Аллу Горську, Євгена Сверстюка й Івана Світличного, Опанаса Заливаху й Михайлину Коцюбинську...) — учасників дисидентського руху, які творили підѓрунття для нинішньої незалежності України.

«У мене з Романом Корогодським особливі стосунки, — говорить правозахисник Євген Сверстюк. — Фактично, я його ввів у коло шістдесятників. Його, людину, з іншого середовища, з іншої культури. Він був обдарований чуттям правди, інакше б не зміг у ті роки перейти у наш табір. Тут освоював все із самого початку. А найголовніше — безсперпективно. Не можна було того, що він пізнав і побачив у 60-ті роки, написати. І Роман просто задовольнявся тим, що жив у нашому середовищі, усвідомлюючи, що тут є велика справжність, чого, до речі, не було там, звідки він прийшов. У цій книжці мене вражає його діапазон. Якось він встигав з усіма познайомитися, всім поцікавитися і про всіх щось написати. Із якоюсь особливою сердешністю підходить до людей. Захоплювався ними. Захоплювався талантами. Думаю, це, власне, його привело в українське середовище». «Основною метою для Романа було сказати правду, — зазначає одна із упорядників літературознавець Михайлина Коцюбинська. — Причому, правду не холодну, не об’єктивну, не політкоректну, а дуже суб’єктивну. І мені здається, що вона для спогадів має надзвичайно велике значення. От про шістдесятників зараз дуже багато говорять. І спостерігаються крайнощі: іноді тенденція до канонізації, а іноді — незрозуміла роздратованність, несприйняття. У Романа немає міфологізації. Це — критичний погляд. Серед шістдесятників були різні люди, з різною мотивацією і життєвими долями. Але в книзі в основному показана ота шопта, про яку Василь Стус писав, що вона лише для молитов і сподівань. Але, мабуть, вона переросла ці межі. Вона була якимось ядром руху опору, відродження, ще одним втіленням того нашого вічного синдрому Фенікса, на якого у мене тільки одна й надія є. Колись Євген Сверстюк дуже влучно сказав: на полі честі ніколи не людно. Це справді так. Але у певних ситуаціях, у певні історичні моменти бачимо, що таки досить людно на полі честі. Я чим старша стаю, тим все частіше згадую слова Тараса Шевченка, який писав: «У моїй хатині, як в степу безкраїм,/ Козацтво гуляє, байрак гомонить;/ ...Тихесенько Гриця дівчина співає, —/ Я не одинокий, є з ким вік дожить». Отож у світі, де так багато імітації, ерзаців, все ж є щось справжнє. І буде щось справжнє. І ця книга про те, що було і є з ким жить».