Солом’яне царство
За останні десять років народні ремесла стрімко «молодіють»
Музей народної архітектури та побуту України знову зібрав найкращих вітчизняних майстрів з лозоплетіння та різьблярів. «Наша художня рада відзначила, що якщо раніше до нас приїжджали здебільшого умільці із Західної України, то нині свято зібрало майстрів з усіх регіонів. Особливо цікавою є Сумщина — як лозоплетінням, так і різьблярством, — розповів науковий співробітник музею Олексій Доля. — Років 10 тому цим переважно займалися старі дідусі й бабусі. Було враження, що коли вони відійдуть, то — все, нічого в нас вже не буде. Але нині все це вже вміють роботи молоді люди: близько 90% майстрів — це або зовсім молоді, або набагато молодші за своїх учителів. Добре, що в нас пішло таке відродження — буде як представити Україну за кордоном, а то раніше ж нас представляли матрьошками...».
Валентина Соколик з Карлівки, що на Полтавщині, із задоволенням представила би за кордоном Україну своїми ексклюзивними сувенірами з лози — кониками, півниками, слониками, фігурками козаків, козачок. Особливу увагу у відвідувачів свята привернула солом’яна панночка з осиною талією. Вона — в людський зріст: в капелюшку, з квіткою. Чимось дуже схожа на авторку.
Такі роботи пані Валентина здебільшого робить для душі — у людей, на жаль, вони не користуються особливим попитом: нині більшість українців, якщо й купують вироби з лози, то надають перевагу практичним та функціональним речам. Лозоплетінню пані Валентина навчилася самостійно, каже, що, можливо, тому й не має учнів — «не знаю, як вчити».
На відміну від неї, народний майстер з Житомирщини Володимир Лисюк розвиває народні промисли з діда-прадіда. Він — педагог, і серед його учнів-різьблярів є навіть 10 дівчат (сам майстер займається цим промислом 12 років). На його презентаційному столику найперше кидається в очі величезний ножака із дерев’яною ручкою, схожою на половину великої кістки.
— Це — точна копія турецького ятагану XIX століття, — першим розпочинає розмову Володимир Лисюк. — Окрім художнього різьблення, я ще й цікавлюся зброєю — відвідав музеї зброї в Києві, Запоріжжі. Це цікаво, щоб професійно вдосконалюватися, пізнавати щось з історії.
Пан Володимир викладає в школі, а ще викладає різьбу в Житомирському училищі культури. Він дуже пишається тим, що зацікавив художнім різьбленням й дівчат. Найбільшої майстерності вимагає різьблення ікон.
— Коли ми вирішили вирізьбити Почаївську Божу Матір, нас благословив на це священик, і під час роботи ми постили, — розповів Володимир Лисюк. — Тепер вона висить в нашому храмі, й ... діти стали ходити до церкви. Спочатку подивитися на свою роботу, похвалитися перед іншими, що саме до їхньої ікони моляться люди. Потім — потягнулися душею. Ми зробили вже кілька ікон, подарували їх храмам. Діти бачать, що їхня праця чогось варта.
Окрім українських майстрів, на свято- ярмарок приїхали й кілька майстрів з Росії. Спілкування з колегами та спілкування з новими споживачами — без цього не живе жодний митець. Адже, за словами Олексія Долі, одна справа, коли замовлення майстрам роблять там, де вони живуть безпосередньо, і зовсім інша — коли про твою роботу дізнаються за сотні й тисячі кілометрів. Тому те, що свято різьблярства та лозоплетіння стає міжнародним, його організатори тільки вітають.
