Старе, добре, фінське

Виставка «Сучасна фінська графіка», що відкрилася в галереї «Лавра», залишає відчуття консервативної оази. Тут багато світла, не гудуть напружено машини, повторюючи шматки одноманітних фантазій під маркою «інсталяції», а на стінах немає фотоплакатів, що б’ють навідліг. Фінни здебільшого задумливі, стримані у фарбах і явно знають собі ціну. Судячи з усього, вони дійсно не поспішають услід за «великою землею» в тому, що стосується авангардистського пафосу. Вони спостерігають за природою й намагаються вловити при цьому якісь дуже тонкі відтінки настроїв; але i їх консерватизм ( як і модерністські прийоми) — не самоціль, а лише спосіб досягнення дійсно красивих результатів. Еева-Лііса Ісомаа, за її аскетичною, нефігуративною манерою можна було б віднести до абстракціоністів. Але розмиті плями на її гравюрах складаються в потужні силові поля самої природи, породжуючи вражаючі образи льодовиків і океанського прибою, скель і сніжних шапок. З іншого боку, Аніта Єнсен (це, до речі, ще один цікавий феномен фінського мистецтва — в ньому велика роль саме художниць) у своїх «Довірчих сувенірах» компонує дуже чітко артикульовні фотомонтажі, в яких людське й природне сполучаються з невідворотністю страхітливого сну: людські обличчя, фрагменти рослин, обгоріле дерево. Лінія розірваного, «вивихнутого світу» дістає крайній розвиток у «Маревних станах» Ярі Кюллі. Тут уже символи з найрізноманітніших галузей знання мчать у безпощадній круговерті. Але це, скоріше, виняток. Так, наприклад, декілька композицій Антті Тантту носять назву «Мученик» — але це, скоріше, безпечні привиди на тлі всесвітньої книгозбірні; тут доречніше не мучитися, але медитувати. Буддійська вдумливість пронизує цикл Кірсі Тііттанена «Місця для мовчання». Проте, здебільшого фінські графіки все ж «на цьому боці» буття. Літографії Анну Вертанен і Харрі Леппянена насичені дитячою яскравістю вражень. Біля «Каталога» Анн Сундхольм хочеться затриматися на довше, помацати руками ці небачені книги-розкладачки, в яких замість літер на розвороті встають саме ті іграшки, яких тобі колись бракувало. Схожим чином і Мар’я Стреммер перетворює на іграшки свої ретельно промальованi «Ліси», наклеюючи готовий офорт на куб зі справжнього дерева. Однак смисловим центром всієї експозиції все ж були непримітні полотна Юхо Кар’ялайнена. Чоловічі фігури, що схилилися, чи що сидять. Безпомилковий, повний експресії і пристрастей, що рвуться назовні, контур. Самотність. Людина, котра дивиться на свою руку. Людина на землі. Людина й риба. Тиша планети. Саме про ці роботи і про цього художника варто говорити в таких, дуже сильних і простих категоріях. «Типово фінське» чи «типово інтернаціональне» його мистецтво — не так і важливо. Просто так уже розпоряджаються музи, Аполлон чи інші, незнані заступники артистичного натхнення. Можна щось зробити дуже ефектно, чи шокуюче. А можна — зробити щось дуже просте, і глибини в ньому буде набагато більше, ніж у найвигадливіших і найнеймовірніших формах і прийомах. І це, напевно, те, чого фіни могли б навчити світ.