Стерильна інфекція
Дійсно, відповідно до задуму «Кримської атомної», в районі покиненого будівництва Кримської АЕС (мис Щолкіно) передбачається не багато, не мало — облаштування рекреаційної зони, де мирно співіснуватимуть і процвітатимуть сучасне мистецтво, високі технології та прибутковий туризм. Невідомо, чи дійсно саме таке облаштування в стилі південноукраїнського Гонконгу входить у плани організаторів, чи це різновид довгограючої соціокультурної провокації (скоріше за все — друге). Але, так чи інакше, «Чисту кімнату» витримано в такій манері віртуального процвітання. У наймоднішому на сьогодні київському нічному клубі, по сусідству з гучною вечіркою шанувальників екстремальних видів спорту, виник цілком комфортний простір, котрий блимає вогниками моніторів і відеоекранів, — щось на зразок «п’ятого виміру» в романі «Майстер і Маргарита». Склад учасників проекту був звичним — набір імен, що незмінно повторюється на всіх показах медіа- мистецтва. Центральним же елементом був, безсумнівно, перформенс Василя Цаголова «Паралельний світ. Експеримент 1. Підгортання». Люди в білих антирадіаційних костюмах обробляли мотиками грунт навколо капустяних качанів на влаштованій у залі грядці, сам митець коментував подію, а на величезний екран транслювалося все те, що відбувається. Власне, ця робота і підкреслювала задум митців — відтворити на один вечір якусь арт-лабораторію, де потяг до техніки урівноважувався б глядацьким інтересом. «Чиста кімната» дійсно виглядала як самодостатній експериментальний цех, або, скоріше — що типово для такого роду проектів — як кімната для ігор. Глядачеві, по суті, пропонувалися електрифіковані атракціони різної міри звабливості. Дотепно виглядав «Справжній і сучасний» Михайла Шевченка — живописне полотно, де пасторальний спокій намальованого парку порушують голографічні фантоми. Проте рукотворні фантоми оточували й відвідувачів виставки. Більшість робіт здавалася частиною однієї великої інсталяції, де мигтіли, або сіпалися в нервовій паузі машини, фрагменти людських облич і тіл — якесь безсюжетне, позбавлене автора і, самодостатнє щодо глядача, кіно, розкидане безліччю екранів. На цьому тлі чорно-білі жіночі фотопортрети з серії «У мене буде хлопчик», виконані Сергієм Братковим, виглядали несподівано свіжо й оригінально. Навіть сам натяк на живе, нефантомне існування був вельми незайвим у машинному царстві. З тієї ж причини можна виділити і «Без назви» Дмитра Дульфана, бо до традиційного гнутого неону тут було додано продумані композиції з каменів, мініатюрних фонтанчиків і карликових дерев.
Лабораторія — місце, де можна створювати вакцину проти смертельних хвороб, а можна — вбивчі віруси. Все залежить від того, що хочеш дати людству. Мистецтво за своєю природою схоже на інфекцію, але з протилежним знаком, — «заражаючи» собою, воно дає шанс на більш витончений варіант реальності, в якому немає недобудованих «об’єктів», загиджених пляжів і ненаситних гуманоїдів. Та культура, що народилася в «Чистій кімнаті» під шум процесорів, схоже, приречена існувати в колбі замкнених проектів, не виходячи за їх межі. Можливо, й цього не так уже мало.
