Стрибок звіра
«...Почалася війна, тобто сталася ворожа людському розуму та усьому людському єству подія. Мільйони людей чинили одне проти одного таку незліченну кількість злочинів, омани, зрад, крадіжок, підробок та випуску фальшивих асигнацій, грабунків, підпалів та вбивств, котру за цілі століття не збере літопис усіх судів світу і на котрі, в оцей період часу, люди, що чинили їх, не дивились як на злочин». Ці слова Льва Миколайовича Толстого стосуються російсько- французької війни 1812 року. Але та війна, що розпочалася рівно 62 роки тому, 22 червня 1941 року, за своєю безмежною жорстокістю залишила далеко позаду все коли- небудь бачене в історії людства, і тому наведені рядки з «Війни і миру» відразу спливають у пам’яті, коли думаєш про радянсько-німецький фронт 41-го.
Гірко усвідомлювати, що серед нас залишається дедалі менше живих свідків і учасників не бачених людством боїв. Але це, безперечно, зобов’язує нас чесно, долаючи образливі для колективної пам’яті народу міфи та новітні стереотипи, подивитися в обличчя історичній правді. Хоч якою гіркою вона була б. Зараз більшість істориків зазвичай вживає формулу: це був смертельний і неминучий двобій тоталітарних режимів, двох монстрів – гітлерівського й сталінського. Це – висновок правильний, проте, на превеликий жаль, занадто схематичний; він так співвідноситься з винятково складною та «багатокольоровою» історичною дійсністю, як, приміром, докладна географічна карта України з реальними обрисами нашої землі.
Для мільйонів українців у ту історичну мить не йшлося про те, кого з двох диктаторів обирати, котрий з них «менш жахливий». Але, безумовно, йшлося тільки про одне: німецький нацистський звір війни вдерся на українську землю, його слід знищити за будь-яку ціну, якщо український народ хоче залишитися на землі, а те, що «свій», сталінський режим теж тоталітарний, лише безмежно підсилювало трагізм війни, але в жодному разі не змінювало Основний Імператив: перемогти!
І ці мільйони українців були абсолютно праві. Вони прекрасно розуміли природу нацистів, хоча тоді ще не могли бути відомими слова Гітлера, сказані ним у серпні 41-го у колі «своїх»: «Що ж стосується сміховинної сотні мільйонів слов’ян, то кращих серед них ми перетворимо на те, що ми захочемо, а решту ізолюємо у їхніх свинюшнях. І будь-кого з німців, хто говоритиме, щоби про місцевих мешканців турбувалися та цивілізували їх, ми негайно відправимо до концтабору». Це – справжні слова «фюрера» з книги «Застільні бесіди Гітлера» і аж ніяк не сталінська пропаганда.
Отже, будь-яка чесна людина (хоч би яких політичних поглядів вона дотримувалася) мусить визнати: перемога гітлерівського тоталітаризму не залишала нашій нації жодних шансів на виживання. Про перемогу сталінського тоталітаризму (яка і відбулась реально) – що можна сказати про неї? Лише одне: український народ живий і має нарешті свою державу (хай і, м’яко кажучи, недосконалу). Я не хочу, звичайно, цим сказати, що сталінський тоталітаризм своєю перемогою сприяв майбутній незалежності України (ще Аристотель стверджував: після цього – зовсім не обов’язково внаслідок цього). Я хочу сказати інше: з вражаючої, іноді фантастичної схожості двох моделей тоталітаризму зовсім не випливає їхня тотожність за схемою а=а).
Страшний двобій на радянсько-німецькому фронті довжиною у 3000 кілометрів деякі історики розглядають зараз як другу фазу Другої світової війни. Не будемо розгортати з ними дискусію: в таких міркуваннях є своя логіка. Але для нашого народу це була саме Велика Вітчизняна війна, війна за життя проти смерті. Хоч дехто в далеких країнах «споглядав» на те, що коїлось, вельми відсторонено («Якщо ми побачимо, що перемагає Росія, нам слід допомогти Німеччині, а в разі, коли перемагатиме Німеччина, нам слід допомогти Росії, і, таким чином, хай вони винищують там один одного якомога довше» — це сенатор Гаррі Трумен, майбутній президент США...). Але ж наше покоління просто зобов’язано усвідомлювати, що лежало тоді на шальках терезів...
