Сцена для рівних можливостей

Терапією через мистецтво можна було б назвати кінцеву мету Міжнародного інтеграційного театрального фестивалю «Сонячна хвиля», що завершився цієї суботи в столиці. Проходив він за підтримки Національного фонду «Україна — дітям» в рамках проголошення Європейською комісією програми «2003 — рік інвалідів європейських країн». Учасники фестивалю — театральні колективи з Білорусі, Литви, Росії та Польщі. Україна ж була представлена колективами з Києва, Львова, Харкова, Луцька та Ужгорода. Усього ж протягом двох днів у Київському академічному театрі юного глядача на Липках було переглянуто 15 вистав, а підбити підсумки цієї роботи та висунути свої пропозиції експертне журі змогло на науково-практичному семінарі.

Звичайно ж, ми звикли до того, що мистецтво має, в першу чергу, приносити естетичну насолоду, а актори кіно та театру — виступати так званим уособленням цієї естетики. Спостерігати ж за дійством, в якому безпосередню участь беруть діти з обмеженими можливостями на милицях та візочках, для людини непідготовленої психологічно нелегко. Проте експерти наголошують, що коли йдеться про реабілітацію дітей-інвалідів, саме театр є незамінним. Iз цього приводу сформувалось дві думки: чи є це мистецтвом заради мистецтва, де інваліди можуть заявити про свій талант не гірше, ніж особи повносправні, чи головна ідея все ж таки полягає у розкомплексуванні та перемозі над соромом. Зокрема, режисер, доцент кафедри театральної режисури Київського національного університету культури та мистецтв Володимир Федоров говорить про те, що театр не тільки розвиває мислення, пам’ять, мовлення, але й допомагає дитині з обмеженими можливостями через передачу предметного світу пізнавати життя та розвиватись. «В ритмі сюжету така дитина ніби існує в іншому вертикальному вимірі, де забуває про дійсне й минуле, і тоді не треба звертати увагу на те, що хтось тягне ногу або неправильно говорить». Головне для реалізації такої терапії — знайти роль, яка буде абсолютно відповідати фізіологічним і психологічним можливостям тієї чи іншої дитини аби не грали ті, які зовсім не можуть грати, і не провокувалась відраза з боку глядачів.

Показовою в цьому плані була доповідь театрального композитора, художнього керівника театру «Мірт» з Москви Наталі Оралової. На фестивалі вона представила театральну новелу за творами Марини Цвєтаєвої «Психея, або Монологи з гримерки», ідея, постановка та музичне оформлення якої режисер здійснила сама. У цій виставі абсолютно здорова професійна актриса на сцені разом зі сліпою дівчинкою-інвалідом, яка має неабиякі вокальні дані. «Я розглядаю момент інтеграції тоді, коли талановитий інвалід буде працювати на одному рівні з професіоналом, не викликаючи при цьому якогось відчуження від себе глядача. Сховати ущербність — і є інтеграція»,— говорить пані Наталя.

Наталя працює на базі інтернату для дітей, що страждають від дитячого церебрального паралічу. Але в її трупі з 15- ти чоловік є й діти iз синдромом Дауна, аутисти. Режисер говорить, що займається з усіма дітьми без винятку, оскільки вони більш відкриті для гри. «В одному з зимових спектаклів, де діти займались імпровізацією, — зазначає Н. Оралова, — навіть хлопчик-аутист абсолютно правильно зрозумів і зіграв снігову кучугуру, накрившись простирадлом». Люди ж доросліші не завжди горять бажанням займатись через те, що в нашому суспільстві для інвалідів визначені зовсім інші професії: комп’ютерників, математиків тощо: «Іноді я знаходжу людей прямо на вулиці: одного юнака я зустріла в метро, поговорила, зацікавила театром, а тепер він у нього закоханий. Виявилось, що він людина творча, сам пише п’єси, має гарне обличчя й фігуру». Новація, на думку Н. Оралової, — це пошук якоїсь нової драматургії, незвичайної пластики, виразних засобів. «Моє завдання — якомога яскравіше зуміти визначити в спектаклі талановитих у своїй музичній, мовній, пластичній органіці людей. Знайти якесь нове незвичайне драматургічне рішення», — говорить пані Наталя. Театральне мистецтво через те має таку терапевтичну властивість, що в ньому взаємодіють майже всі види мистецтв. В основі методики Наталі Оралової лежить певна ритмічна музикальність. Беручи до уваги саме ритмічну пластику, нею, на її думку, можна скорегувати навіть несинхронну ходу хлопчика, що страждає на ДЦП, а якщо ввести її в основу театральної постановки, то він буде рухатись спокійно й чітко, відчуваючи ритм. «Саме в цьому й полягає інтеграція інваліда у суспільство, коли акценти переміщуються на внутрішні творчі резерви людини, а не на її вади».