Світла пам’ять великих надій

У галереї «Ексар» відкрилася виставка знімків Ірини Пап «Історія надій. Україна. Київ. 50-60-ті роки очима визначного фоторепортера». «Репортер — це найвище звання у фотоцеху, а Київ завжди славився своїми репортерами», — сказав на вернісажі патріарх українських кінооператорів Ізраїль Гольдштейн і перелічив лише небагатьох — Давидсон, Градов, Леонідов, брати Капустянські — видатні особистості фотодокументалістики, які зафіксували — не багато й не мало — саму історію. Невипадково виставка Ірини Пап перша в проекті, який задумала київська організація Спілки фотохудожників, — зібрати архіви старих фотомайстрів, зробивши їх надбанням усіх нас. «Ми переживаємо часи дефіциту історії у фотомистецтві, бо зазвичай практика сумна: ідуть з життя майстри, а з ними зникають і багатющі фотоархіви — безліч відзнятих за життя плівок потрапляють у руки людей, які не здатні усвідомити їхню цінність», — підкреслив голова київської Спілки фотохудожників Віктор Марущенко. Нинішня виставка завдячує випадкові: 1991 року в редакції «Известий», для яких усе життя знімала Ірина Пап, буквально в кошику для сміття було випадково знайдено її негативи. «В утиль» пішли перші зйомки з вертольота відбудованого після війни Хрещатика, вручення Україні ордена Леніна, ентузіазм першотравневих демонстрацій, випробування перших «Запорожців» та АН-ів, фасони брючок то блузочок, назви забутих газет та естрадних колективів, — увесь той час, коли країна була бідною, але гордою, і зовсім по-іншому цинічною, ніж тепер. Таке враження, що суспільству боляче дивитися на свої дитячі фотографії. Йому комфортніше думати, що життя починається кожного дня із чистого аркуша, ніж згадувати, як колись тебе «розводили на ентузіазм». Але камера Ірини Пап зафіксувала не бадьорих дебілів, а радісних дітей. Тому при всій документальності представлених знімків, де навіть телефон-автомат неначе символ історії, мене найбільше вразило в них позачасове — ентузіастичне прагнення захоплюючої ідеї, яке є в усіх і кожного за будь-яких часів.