Священна корова

Вихрівка (Хмельницька область) прокидається раніше, ніж близькі й далекі від неї села. Ще й не світає, коли йдуть із своїх хат молодиці, чоловіки до праці на молочнотоварній фермі місцевого ТОВ «Козацька долина». «Був у кормоцеху, коли чую, що загули доїльні апарати. Глянув на годинника — шоста. Відповідно до розпорядку дня, аякже. З інших сіл до нас звертаються, чи немає вакантної посади доярки або лаборанта, оператора, зоотехніка. Звідки ж візьметься? Усі за свою роботу тримаються», — говорить директор «Козацької долини» Віктор Загородній.

Ферма «дала» Вихрівці 67 високооплачуваних робочих місць. На ферму ж працює великий загін людей, зайнятих тим, аби прогодувати отих фуражних корів і телят. «Село веде здоровий спосіб життя, не допускає правопорушень. Бо зайняте», — продовжує директор хвалити ферму.

Якби почули його десь у Шмирках, Антонівці, Сьомаках, Бубнівці, Солобківцях, інших селах жінки, яких колись називали шанобливо трудівницями ранкової зорі, то зронили б непрошену сльозу. Давно вже перерізано їхніх рекордисток. Позаростали травою стежки, якими тричі на день ходили на ферми. Востаннє йшли, коли розбирали на майнові паї будівлі. Що встигла, те й узяла. Та — цеглу, ця — покрівельний матеріал, а та — скло з вікон і гноєтранспортер...

То й ідеш від села до села великого краю, наче по руїнах утраченої трудової слави. Тут від чотирьох стін корівника лише одна залишилася — комусь не вистачило ентузіазму... Там — «до основанья». Де — без даху, вікон і дверей стоїть корівник. І скрізь тихо, як на цвинтарі. Немає руху — завмирає життя й іде по похилості. На скільки зменшилося ферм, на стільки ж збільшилося шинків по селах. Наливають цілодобово, п’ють.

Розмова про ферми не вельми приємна для начальника відділу тваринництва головного управління сільського господарства та продовольства Хмельницької облдержадміністрації Миколи Плюти.

— Що маємо на балансі підприємств нового типу? 58,3 тисячі корів, — відповів він. Ще пам’ятає оті часи, коли було у разів шість більше. Лише за один 2003 рік молочне стадо зменшилося на 17,2 тисячі голів. Наче щодня по фермі закривали. Нинi, за даними Миколи Плюти, у краї 125 ферм, де в кожній утримують понад 200 корів.

А сіл у краї — 1416. Було 1417, одначе «знято з обліку» село Червоний Степ Старосинявського району. Був Червоний Степ, і немає. Вже ніхто тут не розповість, що спочатку закрили ферму, потім — тракторну бригаду. Раніше виїхали дівчата, яким не було до чого рук докласти, за ними — парубки, бо не було до кого на вечорниці ходити... Мовчать зажурені порожні хати, господарські будівлі.

— Було тут, що як виженуть на пасовище худобу, то ніби хмара чорно-рябих упала на трави, — показує в Бубнівці Волочиського району на порожні будівлі Яніна Лепікаш. Вона приїхала з Хмельницького на побачення з чоловіком. «Середа — вихідний день на речовому ринку», — пояснює. Яніна влаштувалася реалізаторкою в купця, що возить гуртові партії ширвжитку з Туреччини. Винаймає куток в обласному центрі, бо о п’ятій ранку їй, як і доярці з Вихрівки, треба бути на робочому місці. Якось пристосувалася до нового способу життя. Разом з усією Бубнівкою. Вона — до обласного центру, а ті — до Італії. Були доярками й телятницями, «перекваліфікуватися» на покоївок. Найвідданіші покоївки призначають своїм чоловікам побачення щотижня в сільраді, де телефон. Звідси: «А ти там нє?.. Тільки миєш?..» Звідти: «Макаронів дітям звари, кажу... На воді, якщо молока немає...»

Історія зречення Бубнівки від ферми така ж, як скрізь. Вранці доярка прийшла на роботу, а за нею — голова в супроводі заготівельника. «Посівна на носі, треба солярки купити», — до неї, доярки. Мовляв, іди додому й уже не приходь, бо твоїм рекордисткам одна дорога — на м’ясокомбінат.

— З отих, хто іще доклав до цього, — банкіри. У Рудці як було? Прибули якісь озброєні люди в строях. Дивилися: тільна чи не тільна, високоудійна чи така собі. Відрахували, скільки вважали за потрібне, і — через поле погнали, наче пастухи. Там, за селом, повантажили на машини. Аби люди не бачили, бунту не вчинили, — розповідає начальник відділу тваринництва Дунаєвецького райсільгоспуправління Василь Рожновський.

Погоджується, що банк своє бере — заставу. У тих, хто кредит не повернув.

— Зустрів якось колегу. У дорогому костюмі, модна краватка під коміром зав’язана. Не так, як від мене гноєм, від нього відгонить — парфумами заморськими. Каже: посіяв, зібрав, що виросло, продав, як зміг, і взимку відпочиває. Позбувся клопоту про ту худобу. Вже нема в його селі ферми. А люди? — запитую. Нічого на те не відповів. На той факт, що грунти піснішають без органічного добрива, не зважає. Говорить, що на його вік вистачить, — згадує директор «Козацької долини» с. Вихрівка Віктор Загородній.

Рахує гроші: щодня з ферми на завод відправляє по молоковозову. Чотири тонни продукту — це чотири тисячі гривень, за місяць — 120 тисяч гривень до каси товариства. Є й дояркам, і механізаторам, які в ці дні завзято ремонтують техніку до весняних польових робіт, на зарплатню. За 2003 рік кожна корова в стаді дала до 1,5 тисячі гривень чистого прибутку. І то — не межа: «Ще є, як мовиться, багато внутрішніх резервів».

Давно вже став потрібною людиною. З молокозаводів до Вихрівки ідуть, під милий бік просять, аби спрямував молочну річку до них. Сировина для місцевих молокозаводів — гострий дефіцит. Говорить, що у Вихрівці корова, як в Індії, — священна тварина.

Головний зоотехнік «Козацької долини» Галина Босакевич в інституті п’ять років училася, великого досвіду в роботі набула. Вона ж годинами розповідатиме, що то таке — селекція, науковий підхід до худоби, як добиватися «великого молока», годувати й доглядати стадо. Хоч і починала свій трудовий шлях у колгоспі, вже оволоділа такими категоріями, як «рентабельність», «прибуток», «бізнес» і таке інше.

То чи ще десь є отака ферма, як у Вихрівці?

— У Квітневому Білогірського району, в Пасіяній Старосинявського району, в Малій Клітній Красилівського району, — пожвавішав начальник відділу тваринництва управління сільського господарства та продовольства облдержадміністрації Микола Плюта.

На цьому його «реєстр» вичерпався. Вони ж, передовики, мають значні досягнення в селекційній роботі. Є такі корови в стаді, що, образно кажучи, варті своїх золотих копій, по телиць від них їдуть із далеких країв, платять «шалені» гроші. І вони ж, передовики, не цураючись свого, чужому завзято навчаються.

— Їздив директор із Квітневого Петро Іващук до Швеції. Повернувшись, розповів, що в них, шведів, робот корів доїть. Похвалився, що привезе цього «трудівника», що їсти не просить, у своє село, — продовжив Микола Плюта.

Та що робот без людини? Ніщо. Безробіття Квітневому не загрожує. Зазнає змін характер праці, а зміст залишиться. І Квітневе буде продовжувати квітувати. По інших селах, якщо фатально не запізняться, почнуть відбудову розібраних на майнові паї корівників...