Свято під загрозою
Стандартна фраза для затравки статті цілком відповідає реальності: у київських поціновувачів хорошого кіно справжнє свято. Це — Дні японської кінематографії, які в кінотеатрі «Жовтень», за підтримки посольства Японії провела прокатна компанія «Артхаус трафік».
Взагалі-то подібні акції проходять у «Жовтні» щовесни. Однак таким міні-фестивалям дуже шкодив туристично-просвітницький нахил: на один дійсно оригінальний, нестандартний фільм припадало півдесятка нудних історичних постановок або беззмістовних мультиків.
Програму нинішніх днів можна вважати справжнім проривом. Її склали японські картини-сенсації останніх років на будь-який смак. Для шанувальників вишуканих жахів — трилер «Темні води» режисури Хідео Наката, який колись примусив своїм «Дзвінком» обмерти півсвіту. «Темні води» також б’ють по нервах — будьте певні. Глядач знаходиться в безперервному напруженні: Наката підтримує атмосферу похмурої таємниці і небезпеки з непідвладною американцям або європейцям віртуозністю.
Ще одна порція японських страхів, але з дещо іншим відтінком — антиутопія «Королівська битва» Киндзі Фукасаку. Цей фільм, що вже став бестселером на нашому відеоринку, нагадує щось на зразок помісі дитячої страшилки про вчителів-убивць та гри в козаки-розбійники — тільки зі справжніми автоматами. Однак «Королівська битва» знову ж залишає позаду заокеанські аналоги не лише за високим рівнем насильства, але й за якістю виконання: візуальна майстерність дивовижним чином урівноважує жорстокість, виводячи сам фільм за рамки звичайної жанрової розваги.
Для більш чуттєвої частини аудиторії якнайкраще прийшлася «Тепла вода під червоним мостом» Шохея Імамури, який колись підкорив ще радянську публіку «Легендою про Нараямі». 76-річному метру знову вдалося здивувати глядача — цього разу поєднанням фантастики в дусі середньовічних легенд його країни з витонченою еротикою.
А естетичною вершиною Днів став фільм Такеші Кітано «Ляльки». Нарешті — не минуло й трьох років (у нас він був відсутній навіть на касетах) — його побачили в Україні. Фільм винятковий у всьому. В тому, що знаменитий режисер з’явився в абсолютно незвичайній якості. У тому, що це краща картина Кітано, в якій він сам у кадрі не з’являється. У тому, нарешті, що сам Кітано вийшов з «Ляльками» на такий рівень майстерності, якого він, можливо, й сам від себе не чекав.
Три історії кохання. Три пари персонажів, розлучених силою обставин. Дві ляльки, чоловіча й жіноча, які грають на початку і в кінці. Одна вічна тема — кохання і смерть.
Жінка, яка щотижня, тридцять років поспіль, приносить сніданок для коханого, який залишив її. Шанувальник співачки, який засліпив себе після того, як вона втратила в аварії око. Закохані, які, не зупиняючись, зв’язані однією вірьовкою, бредуть крізь весну і осінь, ідуть весь фільм до самого кінця. Обличчя їхні (Міко Канно, Хідетоші Нішиїма) — обличчя ляльок і ангелів одночасно, таких облич просто не буває на землі. І тільки їм, двом, зв’язаним і загубленим у своєму коханні, судилося померти разом, не розлучаючись на жодну секунду, — тобто судилося бути щасливими. «Ляльки» — фільм не просто прекрасний, але довершений. Кожен його фрагмент світиться красою земною і небесною, його простір і час складають природні стихії і високі символи.
«Ляльки» — це висока трагедія, якої давно вже не було в кіно, і тому фільм Кітано несучасний, несвоєчасний, тому не відзначений жодним призом. Але тут той випадок, коли в призах уже немає особливої потреби: до слави Кітано (а після «Ляльок» — можливо, й до безсмертя) вже нічого не додаси...
Подає надію те, що Дні японського кіно — не одинична культуртрегерська акція, але, якщо все складеться вдало, довгоочікуваний початок арт-хаусного прокату в нашій країні. Тобто — прокату фільмів, які відрізняються від тієї одноманітної голівудської кіножуйки, яку з упертістю, гідною кращого застосування, нав’язують нам вітчизняні прокатники. На жаль, благий почин уже зараз знаходиться під загрозою. Віднедавна столична влада має намір передати успішний і єдиний на весь Поділ кінотеатр у малозрозумілу «концесію» — тобто, простіше кажучи, приватизувати «Жовтень» без яких би то не було гарантій його збереження в нинішній якості.
Безсумнівно, нерухомість у столиці коштує дорого; безсумнівно, київському муніципалітету дошкуляють десятки інвесторів з досить привабливими пропозиціями. Та невже відкриття чергового ресторану чи супермаркету вартує того, щоб залишати місто без кінотеатру, в якому можна побачити справжні світові шедеври, кінематограф найвищого класу? Що, Київ уже забезпечений належною кількістю залів? Чи, може, в тих залах, що є, репертуар вражає різноманітністю, якістю і горезвісною «духовністю», про яку люблять розмірковувати наші можновладці під час чергової передвиборної кампанії? І хто буде показувати те ж саме японське (французьке, китайське, німецьке) кіно, якщо «Жовтень» зникне з карти міста? Адже решта наших прокатних майданчиків будь-який фільм, складніший «за Матрицю» або «Термінатора», і кінематографом не вважають…
Запитання риторичні, і їх не злічити. Якось уже так складається, що в результаті завжди виявляється правий не глядач, не художник, а чиновник. І, цілком можливо, що наступне свято екранного мистецтва вже не відбудеться.
