Тьмяне срібло збірної
Футзал – саме так тепер офіційно зветься гра у футбол 5 на 5 на гандбольному полі із гандбольними воротами. Така версія «маленького футболу» була кілька років тому вибрана ФІФА і тепер разом із пляжним футболом є повноцінною складовою світової футбольної сім’ї.
Слід сказати, що Україна виявилася до цього більш ніж готовою. На момент офіційного утвердження футзалу у нас вже проводився регулярний чемпіонат країни по міні- футболу у двох лігах. Переоцінити внесок у цю справу Геннадія Лисенчука неможливо. Колишній голкіпер сімферопольської «Таврії» зумів свого часу об’єднати ентузіастів міні-футболу, в який у нас реально грає набагато більше людей, ніж у футбол справжній. І по сьогодні Лисенчук є незмінним керівником Асоціації футзалу у складі ФФУ та одночасно тренером національної збірної. Можна по- різному сприймати подібне суміщення — проте результат поки що перевищує всі сподівання.
У понеділок Україна вдруге поспіль стала срібним призером чемпіонату Європи з футзалу. Досягнення для нашого спорту більш ніж вагоме. І нічого, що в офіційний футзал грають далеко не у всіх країнах і грають в нього або аматори, або напіваматори. Навіть за умови, що популярність і масовість футзалу у світі на кілька порядків нижча за власне футбол, досягненню команди Лисенчука не можна не радіти.
Викликає щире захоплення мудрість керівників вітчизняних телеканалів. Жоден з них не показав європейського чемпіонату з футзалу, хоча українці їхали туди фаворитами. І правильно зробили. Бо радіти срібним медалям після повідомлень інформагентств та коментарів у пресі — це одне, а бачити гру на власні очі — зовсім інше. У тих небагатьох любителів, які знайшли трансляцію всього чемпіонату і його фінальної гри на каналі «Євроспорт», приводів для радощів було набагато менше.
Згадався позаминулий рік, коли українці сенсаційно дійшли до фіналу на європейському чемпіонаті у Москві, де зустрілися з іспанцями. Забивши гол у контратаці, наші намагалися за будь-яку ціну втримати результат і... програли. Те ж саме сталося у понеділок в Італії. Граючи з господарями поля, наші були об’єктивно сильнішими і досвідченішими. У перші п’ять хвилин перелякані італійці помилялись ледь не щосекунди. Та наші не поспішали уперед. Збагнувши це, італійці перейшли на нашу половину і не випускали українців з неї доти, доки не забили переможний гол. До цього наші спромоглися лише один (!) раз ударити в отвір воріт господарів поля. І хоч як намагався наш воротар Корнєєв врятувати команду, один з п’ятнадцяти ударів по його воротах відбити не вдалося. На вирішальний штурм збірна України так і не пішла. Не змогла чи не зуміла. А може, не захотіла? Для звіту краще програти мінімально, ніж бути розгромленим, пішовши стрімголов у наступ. Тим більше, що саму гру мало хто у нас бачив.
Отже, вже вдруге українська збірна з футзалу «наступила на горло власній пісні», віддавши європейське «золото». А могли ж! У попередніх іграх наші двічі забивали по сім м’ячів бельгійцям та португальцям, а у півфіналі забили п’ять чехам!
Шкода, але виходячи на високий, майже професійний рівень футзал, принаймні в нашому виконанні, втрачає чи не все, за що ми з дитинства любимо «маленький» футбол. А любимо ми його за простоту і цікавість, за те, що команди можуть забити багато м’ячів, а найменша грубість суворо карається. У порівнянні з тим міні-футболом, в який грали «піонери» цієї справи на початку дев’яностих, нинішній футзал є досить нудним видовищем. Гравці «приклеюються» до суперників і не дають ступити кроку. Оборонятися на маленькому майданчику з маленькими воротами легше. У вирішальних іграх нашого чемпіонату команди грають тепер приблизно так, як грала збірна в понеділок проти італійців — головне не дати зіграти супернику.
А може, на наших гравців вплинули понад шість тисяч уболівальників — аудиторія для вітчизняного футзалу неймовірна. Ті ж самі іспанці та португальці, яких ми випередили «на Європі», звикли у себе вдома грати на заповнених вщерть багатотисячних аренах, а для ігор українського чемпіонату — сотня-друга глядачів вважається великою аудиторією. Майже не показує наш футзал і телебачення. Тож грають наші майстри у внутрішньому чемпіонаті не стільки для глядачів, скільки для спонсорів. Звідси і видовищність.
Якщо навіть за таких умов Україна стала другою в Європі, то що було б, якби футзал був не тільки «сімейною справою» Геннадія Лисенчука, коли б «малим футболом» опікувались хоч на десяту частину так, як футболом звичайним? Початок покладено. Більшість українських «збірників» грає за донецький «Шахтар». Слово за конкурентами.
