Цвяхи у власні душі
«Не знаю я, що буде після нас, в які природа убереться шати...» — писала Ліна Костенко в одному зі своїх віршів. Говорячи про наше ставлення до природи, хотіла обійтися без цитування класиків, але не змогла — бо ж забиваємо цвяхи не в дерева, а у власні душі. А висловлювання поетеси можна сприймати буквально: якою буде Україна через 50 чи 100 років — справжня загадка? Хтось може сказати, що будемо жити, як у справжній пустелі — без лісів, степів та прісної води. На жаль, доля правди у цих припущеннях таки є. Лишитися без лісів Україна може вже незабаром. Якщо так триватиме й далі, коли ми сьогодні чіпляємо на дерева дошки з оголошеннями, а через тиждень зрубаємо їх і збудуємо якийсь розважальний комплекс, то що скажемо своїм дітям, коли через кілька років будемо йти чи їхати цими ж місцями? Що колись давно тут був прекрасний парк чи ліс?
Ще у школі нам пояснювали: природа страждає від будь-якого людського втручання, навіть беручи сік із берези ми ранимо її, порушуємо кругообіг речовин, одним словом, завдаємо їй непоправної шкоди. Знищити одним махом усе, що природа створювала віками, — дуже просто. А ще простіше потім шукати винних: когось звинуватити у тому, що наші діти стали частіше хворіти, що серед дорослих спостерігається скорочення тривалості життя, що у нас — екологічна криза. А може, це покарання нам за сотні зрубаних на Новий рік ялинок, за лісові пожежі, що сталися через непогашене вогнище чи кинуті недопалки, і врешті, — за сотні цвяхів, забитих у дерева? Кінець кінцем хтось же має відповідати за всю шкоду, завдану природі.
Може, моралізувати сьогодні, у ХХІ столітті, не дуже модно, але ж люди чомусь не можуть затямити, що ліси треба берегти, а не вирубувати, сміття викидати в урни, а не на тротуар і так далі. Невже ми настільки збайдужіли і розучилися відчувати себе частиною природи, а природу — частиною нас, що не відчуваємо, не розуміємо, що прибиті оголошення на живих деревах — це боляче для них і ганебно для нас, людей? Замість того, щоб примножувати, — знищуємо, замість того, щоб садити, — спалюємо, замість того, щоб допомогти, — поспішаємо по власних справах. Ще трішки — і ми повні духовні банкрути. А, можливо, вже?
