Університети прагнуть автономії

У незалежній Україні вільною від бюрократичного апарату держави має бути й наука, від досягнень якої залежить економічний та суспільно-політичний розвиток країни. У той же час вищі навчальні заклади повинні відповідати за фаховий рівень випускників, підготовку котрих вони здійснюють. Відомі українські науковці переконані: досягнути цієї мети можна лише шляхом автономії університетів. Саме тому після помаранчевої революції у квітні 2005 року вісім українських університетів — Львівський, Чернівецький, Харківський, Дніпропетровський, Донецький національні, Києво-Могилянська академія, Український католицький університет, Університет економіки і права «Крок» (Київ) за підтримки Міжнародного фонду «Відродження» утворили консорціум для експериментального запровадження основ університетської автономії в українській вищій освіті.

— Університетську автономію в нашому законодавстві про вищу освіту лише задекларовано. Попри наявність певних формальних елементів автономії та самоврядування (виборність ректорів, студентське самоврядування), повсякденна практика засвідчує, що університети тотально залежні від чиновників і влади. Фактично університети є низовими елементами централізованої ієрархічної системи, в якій відповідальність за якість освіти, яку надають навчальні заклади, ніхто не несе — ні держава, ні самі ж університети. З іншого боку, влада має всі можливості втручатися у внутрішнє університетське життя з «цінними» порадами, різноманітними заборонами та адміністративними примхами. У результаті виходить так, що керівництво університету, а разом з ним і його колектив, залежать як від міністра, так і від пожежного інспектора чи дрібного фіскального чиновника, — розповідає старший науковий співробітник Інституту історії України НАНУ, директор освітніх програм Міжнародного фонду «Відродження», професор Георгій Касьянов.

За його словами, необхідно створити нову модель взаємин університетів, суспільства і держави, за якої університет виходить за рамки вертикальної бюрократичної ієрархії і стає інституцією, яка сама визначає свої завдання, несе відповідальність за результат своєї діяльності перед суспільством і сама дбає про відповідність своєї місії загальнонаціональним пріоритетам.

— Вищий навчальний заклад повинен сам відповідати перед суспільством за «якість» дипломів, які випускає. А то нині в Україні тисячі університетів видають однакові дипломи державного зразка, незважаючи на те, чи вони здобуті в закладі, який надає якісну освіту, чи навпаки. Аби розв’язати цю проблему, наші законодавці повинні прийняти нове законодавство про вищу освіту, — вважає декан факультету гуманітарних наук Києво-Могилянської академії Віталій Щербак.

— Тепер у системі вищої освіти України функціонує таке запропоноване державою правило: плачу гроші — замовляю музику. Що, в принципі, могло б бути цілком прийнятним у посттоталітарних і постколоніальних умовах за наявності чітко поставлених завдань. Поки приватна освіта не стала якісним конкурентом державній, ідеться про державні університети, які залежать від бюджетного фінансування та урядових рішень. Проблема полягає в тому, що ніяка музика не замовляється. Законсервована радянська інфраструктура української науки залишається відірваною від університетів. Тобто, і надалі розмежованими є процеси досліджень та викладання (і навчання). Зусилля та ресурси не зосереджуються на тих напрямках, де можна було б досягнути інноваційного «прориву». Іншими словами, відсутня взаємодія між суспільством та університетами, — стверджує президент Національного університету «Києво-Могилянська академія», професор Сергій Квіт.

На думку професора, держава повинна довіряти університетам і не втручатися в їхню діяльність. Якщо в стосунках влади та закладів буде лише підозра «когось в чомусь», то прогресу не станеться. Також держава має використовувати винаходи науковців університетів, які можуть позитивно вплинути на економічну ситуацію в країні й забезпечити винахідницьку діяльність належними фінансовими ресурсами.

— Спочатку ми пропонуємо запровадити п’ятирічний експеримент, в якому можуть взяти участь університети, які цього бажають. Суть його в тому, що навчальному закладу надається більше свобод, але при цьому посилюється й відповідальність. Наш проект охоплює дуже багато галузей: автономія академічного життя, організація навчального процесу, вирішення кадрових та фінансових питань, дослідницька автономія. І якщо він пройде успішно, то це буде підставою вимагати у законодавця прийняття відповідних законодавчих актів. А ще необхідно створити урядову комісію (куди увійдуть і відомі науковці) яка відстежуватиме хід та дієвість цього експерименту, — вважає Сергій Квіт.

До цього слід додати, що університетська автономія — це не інновація українських науковців. Адже ще у 1980 році у Болоньї ректори провідних європейських університетів підписали документ «MAGNA CHARTA», головний зміст якого в тому, що свобода у дослідженнях та викладанні є фундаментальним принципом університетського життя і уряди та самі університети повинні забезпечити повагу до цієї вимоги.