Урок з перспективою
Презентація чергового номера журналу «Фізичне виховання у школі» за учасню керівника національної футбольної федерації Григорія Суркіса (на фото), а також відповідальних працівників Міністерства освіти та науки, Держкомспорттуризму та інших учасників проекту «Урок футболу» стала останнім акордом у підготовці громадської думки до широкомасштабного шкільного нововведення. Оперативно випущений масовим тиражем журнал містить необхідні методичні рекомендації для тих педагогів, котрим належить з 1 вересня втілювати у життя «футбольну фізкультуру».
Слід віддати належне ініціаторам безумовно потрібного проекту введення уроку футболу в загальноосвітніх школах України, які зробили все можливе, аби про це дізнались не тільки у нас, а й в усьому світі. Однак хотілося б замість привітань зосередити увагу на тому, що може пройти повз увагу під час традиційних стартових урочистостей, проте згодом перетворити хорошу справу у ще один із численних прожектів, яким не судилось здійснитися.
Аргументуючи необхідність відновлення масовості вітчизняного футболу, Григорій Суркіс навів красномовні цифри, згідно з якими ми давно і серйозно відстали у розвитку масового футболу від країн Європи. Нас випереджають чи не всі, починаючи з педантичної Німеччини і закінчуючи холоднокровною Норвегією. Для цього, власне, необов’язково копирсатись у статистиці. Досить подивитись у вікно, де заростає травою занедбаний і, головне, — порожній спортивний майданчик. Згадую, як щиро були здивовані нігерійські новобранці київського «Динамо», коли не побачили у кожному дворі звичної для них у Африці картини — дітей, що грають у футбол. Треба щиро зізнатися самим собі, що наша репутація «футбольної держави» підтримується нині зусиллями зовсім невеликої групи фахівців, фанатично відданих футболу, які вишукують таланти серед на порядок меншої, ніж зовсім нещодавно, кількості юних футболістів.
Незле подумати над самим формулюванням: «впровадження уроку футболу в школі». Ще яких-небудь двадцять років тому нічого впроваджувати було не треба. Досить лише було дозволити школярам грати у футбол — і за ними лише курява здіймалася. У футбол грали всюди, незважаючи на відсутність форми, м’ячів та обладнаних майданчиків. Досить було лише гумової кулі за тридцять копійок, чотирьох цеглин для позначення воріт та закатаних по коліна штанів.
Момент, коли ці благословенні часи закінчилися, коли футбол став далеко не єдиною забавою для дітей, наші спортивні чиновники успішно проспали, відпочиваючи від складання звітів про проведену роботу. Водночас було зроблено все, аби люди не хотіли йти на стадіон і вмить перемикали телеканал, почувши голос вітчизняних телекоментаторів. І досі порядний батько не ризикне піти з дружиною і дітьми на футбол, де безсоромні матюки несуться з напівпорожніх трибун, футбольного поля та тренерської лави. Наші футболісти поступово втратили роль кумирів молоді, а самотній Андрій Шевченко виконує у дитячій свідомості, скоріше, роль далекої кінозірки чи фотомоделі, а наслідування його прикладу, як правило, завершується придбанням на ринку підробленої футболки клубу «Мілан». До власне тренувань чи гри у футбол це, погодьтесь, не має ніякого відношення.
Добре, що у школах ще збереглись 32 тисячі викладачів фізкультури, котрі здатні за мінімальної перепідготовки дати дітям перші уроки футболу. Добре, що є десятки тисяч шкільних спортзалів і спортмайданчиків, які за мінімальних витрат можна пристосувати для занять футболом. Добре, що до шкіл централізовано надходять партії футбольних м’ячів, яких до нового року обіцяють передати школярам аж 122 тисячі. Проте все це є лише першим кроком, який висвітлить безлiч проблем. І це нормально: поки не почнеш роботу, не знаєш про її труднощі.
Навряд чи варто організаторам шкільних футбольних уроків шукати сліди «ворожих сил», котрі перешкоджатимуть справі з політичних міркувань. Ці «сили» в особі кількох середньої руки політиків можуть тільки дякувати особливо завзятим захисникам «справи Суркіса» за рекламу самих себе. Джерело майбутніх труднощів треба шукати в іншому місці.
Насамперед слід нагадувати собі і всім довкола, що результати впровадження футбольних уроків у школах, мається на увазі відродження масовості футболу і як наслідок — зростання нових зірок футболу, будуть реально помітні не раніше ніж за десять років. Саме стільки часу знадобиться, аби нинішні першокласники дійшли випускного віку, а за ними вишикувалися ще молодші, котрі сприймали б футбольну фізкультуру не як черговий вчительський вибрик, а як нормальний стан справ. Чи готові ми до такого довгого шляху, чи не зіб’є нас на манівці спокуса швиденько відрапортувати про успіхи, поховавши реальну справу?
Приводів для песимізму є два. Перший — це спогад про спроби відновлення на початку сімдесятих популярного до війни фізкультурного комплексу ГПО. У підсумку вийшла всесоюзна показуха, апофеозом якої була заява про наявність в СРСР аж ста мільйонів фізкультурників, котрі, не здогадуючись про це, пили «Сонцедар», палили «Приму» і розповідали анекдоти про Брєжнєва. Другий — названа вчора кількість у 40 тисяч команд, які взяли цього року участь у дитячому турнірі на приз «Шкіряний м’яч». Якщо помножити названі тисячі на одинадцять, одержимо майже півмільйона юних футболістів, об’єднаних у команди. Таке може бути, якщо вважати за футбльні команди всі шкільні класи України відповідного віку. Чим пахне така сумнівна інформація і чи варто підсовувати її керівникам національної федерації футболу? Чи, може, все таки із самого початку дивитися на речі реально і починати нелегку роботу по відродженню дитячого футболу? Спочатку попрацюємо десять років, а потім звикнемо.
