В Сумах – День «Дня»

Уже від завтра, 20 січня, і до 5 лютого в Сумській муніципальній галереї (за адресою: вул. Соборна, 27) триватимуть Дні «Дня». Урочисте відкриття експозиції 140 вибраних з-поміж найкращих світлин Міжнародного фотоконкурсу «День»-2016 відбудеться о 17.00.

«Хоч галерея сьогодні зачинена на монтаж, сумчани вже приходять і запитують, бо зацікавились подією, — сказав у четвер «Дню» заступник директора КУ «Агенція промоції «Суми» Сумської міської ради Дмитро ЄВДОКИМЧИК. — Виставка в репортажному жанрі дуже цікава. Є надзвичайно оригінальні сюжети — з гумором, з глибоким смислом... Соціальні моменти — іноді вихоплені дуже класно! Життя, як воно є. Видно, що попрацювали професіонали, і попрацювали зі смислом. Сумчанам неодмінно буде цікаво відвідати виставку».

А до того, о 13.00 у конгрес-центрі Сумського державного університету (вул. Покровська, 9/1, конференц-зал на першому поверсі) студенти й викладачі Сумського державного університету і всі охочі матимуть нагоду поспілкуватися з редактором відділу історії «Дня» Ігорем Сюндюковим та оглядачем відділу політики Валентином Торбою про «День» як якісну альтернативу і взяти участь у представленні книжкової новинки з Бібліотеки газети — історичного видання, присвяченого українсько-болгарським зв’язкам, «Сестра моя, Софія...». Нагадаємо, ця книжка викликала великий резонанс не тільки серед українських читачів, а й у Болгарії, де була представлена наприкінці минулого року.

Під час Днів «Дня» в Сумах усі охочі зможуть оформити передплату на свій «День» і придбати книги Бібліотеки газети просто на фотовиставці. А також, нагадаємо, книги «Дня» (і, зокрема, наша історична новинка) в Сумах можна придбати в книгарні «Є» (вул. Cоборна, 44), книгарнях «Книголюб» на вул. Баумана (біля автовокзалу), вул. Інтернаціоналістів (район ринку) та вул. Козацький Вал, 1.

Наразі пропонуємо читачам відгук про видання «Сестра моя, Софія...» одного з його співавторів — кандидата історичних наук, доцента кафедри всесвітньої історії Чернігівського педагогічного університету Ірини ЕТКІНОЇ.

Висока ціна за свободу. Історія Болгарії — як дзеркало для розгляду власної

Нещодавно мені пощастило стати авторкою однієї зі статей науково-популярного проекту газети «День» «Сестра моя, Софія...», присвяченого болгарській історії. Для мене цей проект став чудовою нагодою переосмислити матеріал, накопичений за декілька років викладання університетського курсу історії Центрально-Східної Європи ХХ ст., заочно поспілкуватися з людьми, яких теж зацікавила та чи інша сторінка історії Болгарії, хто так само, можливо мимоволі, порівнював її з українською історією, проводив паралелі, приходив до певних висновків.

Про необхідність, навіть нагальну потребу вивчати минуле та сучасне своїх сусідів по регіону Центрально-Східної Європи, які є водночас сестрами по духу, ми неодноразово говорили з колегами і студентами-істориками. Адже свої, українські історичні уроки ХХ ст. подекуди вкрай складно вивчати неупереджено, суто аналітично, вони кровоточать в буквальному сенсі цього слова; на помилки української еліти 1917 — 1921 рр. хибує і сучасне постімперське та постгеноцидне українське суспільство. Але, цікавлячись досвідом Болгарії, швидко розуміємо, що не тільки нашу історію «не можна читати без брому», а й що ця країна також заплатила високу ціну за свою свободу: незалежні Болгарські царства падали під натиском Візантії та Османської імперії, тягти імперське «ярмо» упродовж п’яти століть і водночас створювати каркас модерної нації було завданням не з простих. Болгари знають, що означає очікувати визволення від Росії — і розчаровуватися, коли вона дозволяє по-живому ділити болгарські землі 1878 р. Болгарам відомо, що таке потяг до соборності, необхідності об’єднатися всупереч обставинам і поглядам «великих» держав. Болгарії відомі гіркота й біль втрати частини земель, що їх вважала своїми, з населенням, яке горнулося до Болгарії, але залишилося у складі Османської імперії, а пізніше Сербії та Греції. Ця країна розраховувалася повним фізичним, моральним та матеріальним виснаженням за недолугу політику царя Фердінанда у Балканських війнах та Першій світовій, його сина Бориса у Другій світовій. Врешті, Болгарія пам’ятає тяжкі часи перебування на лінії розлому холодної війни, коли демократичний Захід умив руки і віддав країну на поталу «визволительки» Росії в якості «шістнадцятої республіки», а за її південними кордонами відкривався вільний світ. Саме через усі ці причини історія Болгарії цілком може слугувати дзеркалом нашої власної історії, через яке рельєфніше проглядають наші досягнення, періоди величі та прорахунки, періоди пригніченості й занепаду. Про спільність духовної спадщини України та Болгарії від середньовіччя до сьогодення, про співзвучність наших сучасних проблем та викликів, про ідентичність вектора розвитку майбутнього йдеться у книжці «Сестра моя, Софія...».

Визнаю, що книжка перевершила всі мої сподівання. Схоже на «мозковий штурм», коли на заклик редакції газети «День» кожен із колективу авторів запропонував своє бачення Болгарії — через знайомий, уже «відчутий» період її історії, знакову постать, архітектурну споруду, світоглядну проблему, сучасний феномен. Окремі пазли статей склалися в єдину картину українсько-болгарського спільного досвіду. В ньому кожен читач зможе щось знайти для себе. Можна просто ознайомитися з окремими віхами історії Болгарії і мати від цього неабияку користь. А можна по-новому відкрити для себе Київську Русь із князем Святославом, не засуджуючи сором’язливо його болгарські походи у шкільних підручниках, сліпо наслідуючи радянську школу, а розуміючи їхні мотиви та відмінність середньовічного і сучасного ставлення керманичів держави до зовнішньої політики. Не варто займатися моралізаторством із позиції цінностей ХХI століття, коли йдеться про Х століття, так само як неприпустимо в наш час потурати середньовічним формам експансії на терени власної держави.

Прикметно також, що врешті знайшлися доступні пересічному читачеві без ученого ступеня пояснення щодо етнічного походження держави Київська Русь, які стануть реальною альтернативою російсько-радянським міфам про «колиску». Здивувало, що віднайшли таки слушні думки щодо розвитку української державності навіть у Маркса, звичайно, старанно приховані від радянського суспільства офіційною «марксистсько-ленінською» ідеологією. Студії про окремі персоналії пропонують виважені, мудрі (софійні) погляди на неординарні особистості, такі як Християн Раковський, Тодор Живков, Міхал Чайковський, Іван Вазов, Георгій Димитров, не намагаючись штучно загнати їх в емоційні лещата «зрадників або героїв», а вбачаючи суперечливі постаті на тлі складних історичних епох.

У дзеркалі суперечливої національної політики Болгарії другої половини ХХ ст., коли комуністичний режим «відновлював» історичну справедливість і навертав ісламізованих болгар назад до слов’янського коріння, а також виганяв турецьку меншину із країни, можна побачити й власну необізнаність у цій царині. Лише після окупації Криму Росією ми розгледіли у кримських татарах корінну націю. Але шкільні підручники з історії України не сприяють усвідомленню суспільством цього факту: адже в усіх негараздах війська Богдана Хмельницького звинувачують татар, а щодо взаємних набігів використовуються подвійні трактування: «вони грабували — ми брали трофеї». Можливо, слушно відзначаючи болгарські помилки, варто розпочати виймати «колоди» з вітчизняної історії, а отже, і свідомості суспільства.

Пропонуючи подекуди болючі теми українсько-польських, українсько-болгарських відносин, газета «День» торує шлях до сучасних підходів до історії Європи. Знаний англійський учений Норман Девіс вважає, що для всіх європейців шлях перетворення історії зі знаряддя державної політики на засіб пошуку істини ще попереду, і цей шлях починається зі створення двосторонніх комісій учених сусідніх держав для інтерпретації спільних проблем. Такі проекти з нашими географічними сусідами та духовно близькими народами давно на часі, і по суті видання газети «День» можуть стати дорожніми картами для них.

З іншого боку, історична істина є найкращим захистом від інформаційної війни, нав’язаної нашим північно-східним сусідом, для захисту від якої і українцям, і болгарам необхідно відкривати своєму суспільству власну історію, відчищену від радянсько-імперських нашарувань. Гідна цивілізована протидія «русскому миру», яка наразі є актуальною для обох країн, стала одним з основних лейтмотивів книжки «Сестра моя, Софія...».

Обсяг взаємовпливів, культурних та світоглядних запозичень, постатей, які залишили слід в історії обох народів, вражає. Україні та Болгарії є про що поговорити. Книжка «Сестра моя, Софія...» створює майданчик для щирої відвертої розмови між двома народами, яким нерідко заважали спілкуватися посередники, нав’язуючи імперські ідеологічні догми й позбавляючи національної пам’яті.

Наостанок варто зазначити, що редакція газети «День», поважаючи власного читача, встановила високу планку науково-популярної літератури. Вона надає можливість академічним історикам поділитися своїми думками з суспільством, оскільки, долаючи безкінечні перепони бюрократії від науки до друку власних студій, вчені ризикують остаточно забути про свого потенційного читача.