Відставні військові влаштовуються самі
Не встигли ще в Міністерстві оборони як слід підрахувати, скільки грошей необхідно, щоб зробити українську армію «нечисленною, мобільною, оснащеною сучасними зразками озброєнь» (як того вимагає Програма реформування Збройних сил), а неспокій, що добрі наміри держави пов’язуватимуться з серйозними проблемами її громадян, уже є. Причому побоювання виникли, як показав «круглий стіл» «Актуальні питання професійної адаптації та зайнятості звільнених у запас із військової служби», який відбувся вчора, у самих військових.
Тему для обговорення, варто зазначити, було вибрано не просто своєчасно (наскільки можна вірити заявам керівництва Міноборони, слова про масштабне скорочення армії зараз безпрецедентно близькі до діла), але й вельми вдало. Річ у тім, що питань з приводу працевлаштування у скорочених військових на сьогоднішній день, дійсно, більше, аніж відповідей. Те ж саме можна сказати, в принципі, і про сотні тисяч безробітних, а також про мільйони їх «прихованих» від статистики колег. Однак між військовими й цивільними безробітними не можна не помітити ряду принципових відмінностей.
Передусім, безперечно, має рацію президент Асоціації звільнених у запас військовослужбовців, генерал-майор у відставці Володимир Федирко: «Люди, які двадцять і більше років життя віддали державі, мають всі підстави зажадати від держави того ж». В цьому випадкові йдеться не про забезпечену старість (її в Україні, поки що, мало хто може собі забезпечити). Хоча, власне, пенсіонером у полковничих погонах виявляється людина сорока років із дружиною, дітьми і пенсією від 400 до 500 гривень на місяць. Проблема полягає в запитах військових. Ну не хочуть вони, маючи одну, а то й більше вищих освіт, досвід керівництва і роботи з людьми, будучи в розквіті сил, влаштовуватися в комунальні служби. Не зовсім ще, очевидно, надламано «честь офіцера». А кон’юнктура попиту на ринку зайнятості сприятлива, хіба що, в Києві, як правило, до медиків, зв’язківців і, вельми умовно, до юристів.
Начальникові відділу соціальної адаптації управління військово-соціальної роботи Міністерства оборони, полковникові Олексію Чумаку відомі випадки, коли «людина в погонах, яку навчали специфічних дій, не знайшовши себе після звільнення, поповнювала ряди кримінальних структур». Ці випадки, звичайно, винятки, а не правило. Але й те, що майори й підполковники зі зразково-показового 169- го Навчального центру в Десні, як говорять досвідчені люди, їздять на заробітки до Москви в складі... будівельних бригад, м’яко кажучи, не зовсім нормально.
Тим часом, словосполучення «відставний військовий», якщо почитати нормативні акти про його статус, звучить гордо. Прав у нього — хоч відбавляй. І на професійну перепідготовку, і на консультації з працевлаштування, і на сприяння в створенні підприємств... Шкода лише, як сказав начальник управління Національного координаційного центру адаптації військовослужбовців, звільнених у запас чи відставку Олександр Майстренко, «немає механізмів реалізації цих прав». До речі, і таку установу як НКЦ було створено спеціально для того, щоб надавати допомогу відставним військовим у цивільному житті. Ось лишень грошей для цього у держави немає. Всі необхідні Програми прийняли, а статтю 2 Указу Президента від 21 вересня минулого року («під час підготовки проектів Державного бюджету України на відповідний рік передбачити гроші...») жоден уряд виконати не в змозі.
Є з цього приводу й офіційна статистика. З 1998 до 2002 рр. в НКЦ близько 15 000 військовослужбовців і членів їхнiх родин пройшли професійну перепідготовку, близько 12 000 було працевлаштовано. Чи багато це? Мабуть, мало, якщо лишень минулого року лави Збройних сил полишило 13 000 чоловік. До речі, за результати своєї діяльності в НКЦ вдячні не державі. Вона, за словами О. Майстренка, 1997— 1999 рр. на адаптацію військових виділила 157 700 бюджетних гривень, 2000 року — 30 тис., 2001 року — 7, а 2002-2003 рр. — «нічого не дала». Дванадцять тисяч захисників Вітчизни знайшли собі застосування за гроші (без малого 6,54 млн. грн.) спільних проектів із TACIS, НАТО, ОБСЄ.
Навряд чи варто покладатися на допомогу міжнародних організацій у працевлаштуванні армії, скажімо прямо, потенційно «списаних» офіцерів. У зв’язку з цим, нагадаємо, що міністр оборони Володимир Шкідченко нещодавно заявив, що параметри скорочення ЗСУ ще уточнюватимуться. А, за деякими даними (до речі, джерела в Міноборони твердять, що цифри такого роду міняються кожного кварталу), звільнених офіцерів буде близько 35 000.
Загалом — створюється враження, що реформа армії навряд чи стане приємним винятком iз ряду інших реформ. У тому сенсі, що, посилаючись на принизливо малі параметри державного бюджету (неначе в цьому винні пересічні громадяни), влада, скоріше за все, не зможе забезпечити робочими місцями звільнених військових. Принаймні тенденція до цього простежується доволі чітко. Міноборони від розв’язання проблеми, фактично, самоусунулося (з таким, у прямому й переносному значенні, військовим бюджетом, йому б поточні питання вирішити). Створений для адаптації НКЦ, практично, не фінансується. А в окремих військових містечках (їх в Україні понад 100) вже й зараз сидять «без води, світла й роботи». Подітися їм нікуди — «аракчеєвщина»...
