Віктор Степанов у пам’яті й пам’ятнику
Вчора на могилі народного артиста Росії та України Віктора Степанова, похованого в Києві на цвинтарі Берківці, було відкрито надмогильний пам’ятник. Ушанувати пам’ять великого актора і мужньої людини прийшли актори, близькі та друзі, а також працівники Посольства Російської Федерації на чолі з Надзвичайним і Повноважним послом Віктором Черномирдіним, якого з актором пов’язувала багаторічна дружба. Познайомилися вони після того, як Степанов зіграв у фільмі «Під полярною зіркою» роль радянського виробничника, що виріс до найвищих державних постів.
— Хоч прізвище у мого героя було абсолютно інше, але орієнтир був саме на Черномирдіна, — розповідав Віктор Федорович Степанов в інтерв’ю «Дню». — Державне життя, хоч і частково, але воно перед очима людей. Ми бачимо на телебаченні, як людина себе поводить, як відповідає на питання, як вона слухає. Тому, коли прочитав сценарій, знав, як гратиму цю людину. Але коли ми виїхали на натуру, то я зрозумів багато речей. Ви знаєте, природа взагалі багато підказує актору. Я зрозумів, чому цій людині вдалося досягти великих висот. Спочатку йому довелося гарненько помісити російський бруд. У прямому значенні цього слова. Працюючи над роллю, я зрозумів і те, чому Віктору Степановичу вдалося так довго пробути у кріслі прем’єр-міністра Російської Федерації (довше за всіх і в найважчий період). Чому? Тому що інша людина, з іншою життєвою школою й іншим загартуванням цих труднощів просто б не витримала.
Актор і політик уперше зустрілися на прем’єрі фільму. На банкеті вони стояли поряд. Черномирдін щойно отримав призначення в Київ і запросив Степанова у гості. Дуже здивувався і зрадів, дізнавшись, що російський актор уже багато років живе в Україні. І вже за тиждень вони зустрілися у Києві. Всі відзначали схожість двох Вікторів: розльотисті брови, прямий погляд, обидва небагатослівні, з міцною поставою — справжні сибірські російські мужики, що не знали кріпацтва.
Коли зі Степановим трапилося лихо (останніми роками він був невиліковно хворий, лікарі поставили йому діагноз рак кісток), першим на допомогу прийшов Віктор Черномирдін — він оплачував операції та лікування актора. Степанов надавав перевагу сільському життю перед міською суєтою. Разом з дружиною влаштувався в дачному селищі на Десні. Коли я спитала його, ким більше він себе відчуває — киянином, москвичем чи пітерцем, — то почула у відповідь: «Я не городянин, я сільський, деснянський чоловік. Тут мені добре, спокійно. А до Києва їжджу лише у разі потреби. Слава Богу, від нас до столиці є чотири дороги, до речі, дуже хороші. Півгодини машиною — і ти вже в центрі або вдома. Громадське життя? Кіно — це і є для мене життя. Я особливо ні з ким не зустрічаюся, в Будинок кіно просто так теж не ходжу. Мені це нецікаво. Мені цікаво почитати що-небудь... Я люблю дивитися збоку. Я не учасник, а, швидше, спостерігач. Я фаталіст. Все відбувається так, як має статися».
Був теплий вересневий день. Ми сиділи в саду біля маленького декоративного ставка, з якого час від часу вискакувала погрітися на сонечку жаба. Було тихо і навдивовижу спокійно. Тільки зрідка тишу порушував крик сусідського півня. Було чутно, як у траву гучно впало стигле яблуко. Степанов говорив тихо, наче боявся гучним голосом образити первозданну красу бабиного літа, неквапливо, зважуючи кожне слово, ніби воно було останнім. Так і сталося. Це інтерв’ю, опубліковане в газеті «День» 28 жовтня 2005 року, виявилося останнім у житті актора. Після курсу півторамісячного протипухлинного лікування в Москві він повернувся до Києва, де помер пізно ввечері 26 грудня 2005 року. Але для мільйонів глядачів він живе у картинах «Іван Павлов. Пошуки істини», «Михайло Ломоносов», «Холодне літо п’ятдесят третього...», «Дежа вю», «Єрмак», «Чистилище»... Останньою роботою актора стала роль козацького отамана Сірка у восьмисерійному фільмі Укртелефільму «Запороги».
