Втеча

Почну стандартно: учора, рівно 70 років тому, народився Джимі Хендрікс.

Про його існування я, як і чимало інших в СРСР, дізнався лише через півтора десятиліття після його смерті. Не скажу, що його музика була мені надто близька. Але слухав, як і всі мої друзі.

Він, звісно, чарував. Він грав те, що не міг грати ніхто. Його музику тоді, в радянські 1980-ті, годі було почути будь-де, окрім пошарпаних магнітофонних плівок.

Це вже потім ми дізналися, що справжнє його ім’я було Джонні Аллен Хендрікс, що його визнали найкращим рок-гітаристом світу, що він міг грати навіть зубами, що його версія гімну США стала справжнім маніфестом антивоєнного спротиву, що він влаштовував прямо на сцені цілі ритуали з обов’язковим підпалюванням гітари й трощенням її на друзки, що його виступ завершив легендарний рок-фестиваль у Вудстоку, що він негарно помер через наркотики у 27 років. Але й без цього він здавався казковим героєм, билинним і водночас вразливим богатирем, котрий звершує небачені подвиги в Країні Електричної Леді (так називався його останній прижиттєвий альбом). Важко було навіть повірити, що зі звичайної шестиструнної електрогітари можна видобувати такі звуки.

Так, саме Гераклом рок-н-рольної античності він для нас і був — надто досконалим і надто давнім. Нас гріли інші ритми й рими, хай навіть і тої самої епохи, тих нескінченних 1960-х; кожний із нас не один раз пережив безумні дні Вудстока і пройшовся автостопом до Сан-Франциско. Але Хендрікс так і лишався на узбіччі цієї уявної подорожі.

Можливо, так сталося тому, що він і звертався одразу до цілої епохи, до всього людства, до тих множин, з якими жоден із нас не міг асоціювати себе: гей, Джо, куди ти йдеш з цією рушницею в руці? Це був надто великий корабель у надто глибокому океані. Але стіну криги, котра оточувала кожного з нас, він пробив і сам зник за обрієм.

Джо тікає на південь, тікає туди, де його не знайдуть, де йому не накинуть зашморг на шию. Ми теж втекли хто куди міг. Хтось — на північ, хтось — на захід, хтось — у себе, хтось — нагору, високо, високо. У Країні Електричної Леді є місце для всіх.

Навіть для тих, кого там не буде.