Втіха кіноманів з норвезьким акцентом
Нещодавно в столичному кінотеатрі «Київ» відбулася подвійна прем’єра. На третьому поверсі кінотеатру відкрився новий зал «Сінематека». Це приміщення обіцяє стати справжнім притулком для поціновувачів гарного, нетипового, авторського кінематографу — оскільки обладнане відеоапаратурою, а більшість цікавих фільмів, на жаль, нині можливо дістати тільки на дисках або на касетах. Та й, крім того, таких залів в Україні на сьогодні просто немає.
Власне, репутація «Сінематеки» одразу і підтвердилася: першим фільмом, показаним тут, став норвезький «Еллінг» (режисер Петер Несс, за мотивами роману Інгвара Амб’ерсена «Брати по крові»). Фільм свого часу став справжнім хітом — у 4,2-мільйонній Норвегії його подивився майже мільйон глядачів. Він також здобув кілька призів, у тому числі номінацію на «Оскар» як один з найкращих іноземних фільмів.
Це стрічка про двох друзів із психічними обмеженнями, котрі, після тривалого перебування під опікою спочатку рідних, а потім держави, намагаються почати власне життя. Та ж держава виділяє їм квартиру. Натомість вони повинні довести, що здатні жити самостійно. Це при тому, що головний герой, Еллінг (Пер Крістіан Еллефсен) прожив 40 років із матір’ю, тож для нього проблематично не те що вийти на вулицю, а навіть відповісти на дзвінок телефона. А в його приятеля Кьєлла Бьярне ані з вулицею, ані з телефоном проблем нема, проте він має пунктик щодо прекрасної статі й до того ж простодушний, мов дитина. Ось, власне, всі комічні й мелодраматичні (а «Еллінг» і є мелодраматичною комедією) ситуації і виникають, коли цей дует робить спроби перетворитися на звичайних громадян. Ні, звичайно, Еллінг і Кьєл відчувають певні труднощі, проте суспільство їх не відштовхує, навпаки, приймає їх з усіма їхніми дивацтвами.
Важливий компонент успіху — добрі актори. Головну роль виконує Пер Крістіан Еллефсен, кумедний чоловічок зі скуйовдженим волоссям та великими виразними очима. Обличчя у нього надзвичайно рухливе, і його міміці, здається, підвладний будь-який стан: від непідробного страждання до глибокої ейфорії. Гарний контраст складає йому Свен Нордін, якому випало втілити Кьєла Бьярне. Йому випало втілити такого собі незграбного здорованя з добрим серцем, замурзаного мачо з сутністю дитини. Урешті-решт знаходиться і подружка йому до пари — вічно розтріпана і трохи нетвереза Реідун у виконанні Маріт Пії Якобсен. У цілому, практично весь акторський склад — то яскраві характери, що дуже додають колоритності стандартному, взагалі-то, сюжету.
А сюжет не просто стандартний, а ще й підкреслено безконфліктний. Дуже благополучне, толерантне і затишне кіно — як, мабуть, і життя у Скандинавії. Справжній перепочинок серед суворих пострадянських буднів. На якісь сильніші враження годі й розраховувати, але й того, мабуть, немало.
