Вибори за законом

Знову вето, знову голосування. Всі кажуть про необхідність компромісу, але якщо хтось і йде на компроміс, то це депутати. Практично нічим не поступився Президент.

Багато хто вважає, що сьогодні терміни передвиборної кампанії вже не є принциповим пунктом проекту нового закону. Можна проголосувати за дев’яносто днів, можна — за сто двадцять, а можна і за сто п’ятдесят. Це, нібито, жодного відношення до виборчого марафону, що вже стартував, не має. Але є й інші думки. Активними прихильниками легалізації виборчої кампанії стали комуністи. Останнім часом їхній рейтинг трохи впав (з 23% до 17% за один місяць за даними одного з опитувань). І чекати зі стартом відкритої, масованої агітації немає сенсу. Вони не самотні у цьому прагненні. Справа в тому, що фактично наприкінці року повинен розпочатися перепис населення. Деякі депутати не без підстав вважають, що він може бути використаний для агітації, тому що буде проводитися працівниками, які одержують зарплату з державного бюджету та працюють під безпосереднім керівництвом представників виконавчої влади. Тому, якщо перепис провести до легалізації кампанії, то покарати винних за використання адміністративного ресурсу для агітації буде неможливо. У іншому ж випадку, документальне підтвердження факту такої агітації може призвести до зняття з виборів окремих кандидатів або партій.

Але є у проекті закону положення, навколо якого ведеться справжня війна. Суперечки щодо механізму формування виборчих комісій не вщухають, але стосуються переважно того, як саме буде формуватися їхній склад. Хоча чітка регламентація процедур, які повинні виконувати члени виборчих комісій, могла б зняти всі суперечки навколо цього питання. Роботи там не так багато. Бюлетені треба витягнути з урн, розсортувати, підрахувати, скласти протокол і відправити у комісію більш високого рівня. Якщо процедура буде передбачати порядок, за якого:

— з урн вийматимуть бюлетені щогодини у суворо визначений час;

— розсортовані бюлетені будуть щоразу довільно розподілятися між членами комісій, кожен із яких буде самостійно їх підраховувати, зшивати та складати іменний протокол, ставити на ньому штамп та особистий підпис виконавця;

— другу копію іменного протоколу будуть здавати у Наглядову громадську раду; — а третій примірник залишати у себе з правом зберігання його протягом трьох років або публікації в ЗМІ через десять днів після голосування, тоді механізм формування комісій перестане бути таким цінним ресурсом для маніпулювання. Навряд чи хто- небудь захоче особисто ставити підпис під липовими бюлетенями, оскільки такий підпис прямим шляхом веде до в’язниці. Сьогодні саме колективні, а не іменні протоколи нібито захищають порушників від покарання. Загалом подібних пропозицій для узгодження суперечливих статей багато. Їх стільки, що якби йшла боротьба за проведення чесних виборів, а не за доступ до механізму маніпулювання результатами, то закон давно б прийняли. Але, у жодної зі сторін немає політичної волі поставити точку у цій суперечці. А у списку зацікавлених у максимальному впливі на етап підрахунку голосів присутні не тільки партії «внутрішньопарламентського виробництва», але й виконавча влада. У цій ситуації закон про вибори можна приймати вічно, але так і не прийняти.

Все це почалося не учора. Коли глава держави вибрав безпартійність, Україна втратила прозорі форми реалізації програм реформування політичної системи та розвитку економіки. Саме поняття «партія влади» перестало існувати у загальноприйнятому значенні.

У мене немає сумнівів у тому, що він це зробив з добрих намірів. Але, на жаль, демонстративне відмежування Президента від політичних партій мало цілком протилежний бажаному результат. По-перше, було дано мотив для звинувачень в авторитаризмі. По-друге, кадрові процеси в інститутах державної влади, що не мають на сьогодні ні правового, ні функціонального обгрунтування (а у розвинених демократіях це робиться через партії), перетворилися в декорацію владної милості чи гніву. Але при цьому продовжують відображати результати боротьби за право участі у поділі корпоративних прав та державної власності. В Україні кадрове право, що не має досі правового обгрунтування критеріїв оцінки та законодавчої регламентації процедур, обмежує можливості Президента у побудові та розвитку цивілізованих, правових відносин як усередині виконавчої влади, так і у державі взагалі. Простіше кажучи, президентське кадрове право прийшло на зміну принципам дисциплінарної відповідальності, але не змінило адміністративної радянської суті управління державою. У своєму прагненні піти від таких наслідків власної безпартійності, влада спробувала створити інші механізми впливу на законотворчий процес.

У результаті партії стали дробитися та формуватися за принципом «дозвольте прогнутися». Вони пропонували свої можливості впливу не суспільству, а владі. Це позначилося не тільки на якості законів, але й на якісному стані політикуму.

Поступово політичних груп і партій у Верховній Раді стало більше, ніж треба для подібної системи управління. Глава держави вже не в змозі з ними домовитися, але поки не зацікавлений у встановленні між ними нових форм відносин, здатних генерувати спільні рішення. Тому багато експертів констатують, що позиція виконавчої влади по відношенню до нового Закону про вибори не має на сьогодні чіткої політичної конкретизації. Аргументи за скорочення термінів кампанії не переконують. Механізм формування виборчих комісій, який пропонує Президент, не сприяє становленню багатопартійності, а, швидше, навпаки, заохочує хронічне внутрішньопарламентське дроблення партій на пропрезидентські та опозиційні. Використання Конституційного суду як стилістичного редактора в сфері законотворення не додає АП ні авторитету, ні впливу. Все це призводить до того, що, з одного боку депутати вимушені на збиток законотворчому процесу знову і знову повертатися до розгляду одних і тих самих пунктів нового закону. А з іншого — весь процес став відкривати для публічного огляду тіньові механізми прийняття та реалізації політичних рішень, стимулювати політичне протистояння адміністрації Президента.

І ще один, ремональний, аспект. Нового закону про вибори ще немає. Однак уже немає жодного обласного центру в Україні, який би не визначився з кандидатурою майбутнього міського голови, його основними конкурентами та опонентами. А це означає, що однією з важливих та далеко не останніх сфер діяльності обласних державних адміністрацій стала аналітична, експертна та організаційна підготовка до виборів у місцеві Ради. І для того, щоб цією роботою займатися, жодні закони про вибори не потрібні. Робочого часу і посадових повноважень цілком достатньо.