«Якби таких програм було більше, українській книжці було б легше»
Однією з небагатьох програм, яка сприяє тому, щоб українська книжка зайняла гідне місце в нашому суспільстві, є програма «Книга. UA» на Першому Національному каналі. Творці цього проекту, очевидно, добре розуміють, що для розповіді про національну книговидавничу справу, окрім фінансових ресурсів, передусім необхідні почуття смаку, любов до книги і читання.
Нещодавно автор та ведуча «Книги.UA» Марина БОНДАРЕНКО була гостем «Дня».
— Марино, як з’явилася програма «Книга.UA» ?
— Мені хотілося б сказати, що це була творча ініціатива, і ми свідомо готували інтелектуальний прорив на Першому Національному. Але насправді все було трохи інакше. Коли вийшов Указ Президента, яким він 2007 рік оголосив Роком книги, на канал надійшла відповідна директива — про необхідність популяризації української книжки в рамках окремого проекту. Керівництво телекомпанії доручило мені як директору творчого об’єднання громадсько-політичних програм НТКУ залучити до цього когось «із моїх», а якщо немає кого, то взятися самій... Одним слово, в непростих технічно-фінансових умовах Національної телекомпанії ми досить швидко підготували пілотний проект і з 1 вересня минулого року вийшли в ефір. Наша сорокахвилинна програма «Книга. UA» розповідає про літературні події в Україні, про найпомітніші — в світі; пропонує інтерв’ю з письменниками і видавцями, репрезентує книжкові новинки, знайомить із приватними бібліотеками відомих людей...
Колись мені поставили дивне запитання: мовляв, чи вистачить тем та героїв для «Книги.UA». Мене ображає твердження, що української літератури немає. Українська література є, і це справді потужна література! Шевченко і Осьмачка, Іваничук і Драч, Курков і Матіос, Жадан і Малярчук... У своїх програмах ми намагаємося «міксувати» імена, щоб показати, наскільки вона багата та різножанрова!
Щоправда, на мою думку, навіть якщо програма розбита на рубрики, не можна змішувати, скажімо, тему Голодомору в публіцистиці Джеймса Мейса із з’ясуванням питання, чи є ненормативна лексика нормою сучасної літератури. Це має бути темою іншого випуску. Очевидно, підбір героїв відбувається таким чином, що коли ми в гостях у Євгена Станковича, то головним персонажем може бути Борис Олійник. І, навпаки, якщо герой — Олесь Ульяненко, то в гості вирушаємо до гурту «Гайдамаки». Тут важлива гармонія.
— Цікаво, чи є якийсь зворотній зв’язок — ви одержуєте відгуки, вам пишуть листи?
— Здебільшого надходить реакція від людей, які мають стосунок до книжки. Це — видавці, письменники, літературознавці, зрештою, книголюби і, на щастя, прості читачі, які підходять на всіляких мистецьких акціях і дякують за програму. Я все думаю, що якби таких програм було більше, українській книжці було б легше. А так на українському телебаченні їх тільки дві — «Книга.UA» і «BookCity». Щоправда, є ще кілька регіональних. Чому так? Логіка керівників телеканалів проста — соціально спрямовані проекти потрібні, але з комерційної точки зору вони поки невигідні. Відтак, «гуманітарка» залишається справою державного телеканалу — є державний бюджет, і ми мусимо доцільно витрачати державні кошти. Якщо не Перший Національний, то хто?.. Хоча я абсолютно переконана, що популяризація книжки — дуже вдала інвестиція.
— А ви цікавилися, скільки подібних програм є у наших сусідів?
— У європейців є не просто окремі проекти, а й спеціалізовані культурологічні телеканали. Так само й у росіян. Згадати хоча б професійно достатньо потужний канал «Культура», де є і театр, і архітектура, і кіно, й література... Щодня виходить підсумковий випуск новин культури. Крім того, є чимало літературних сайтів. До слова, чи не всі російські ЗМІ зауважили, що під час останнього неформального саміту глав країн СНД у Москві було домовлено, що 2008-й стане Роком літератури та читання. В Україні ця інформація чомусь не прозвучала. Очевидно, у нас пріоритетні економічні питання. Але все ж таки...
— Марино, ви відчули, що 2007-й — був Роком книжки в Україні?
— Був указ Президента, відповідна постанова Кабміну, навіть державна програма... Виділили 20 мільйонів гривень на підтримку української книжки... Але ж очевидним є той факт, що, на превеликий жаль, книговидання — не серед пріоритетних питань в Україні. Просто назву кілька офіційних цифр. За даними департаменту видавничої справи та преси Держкомтелерадіо України, на одного нашого жителя припадає 1,18 книги, в європейських країнах цей показник становить 12—13 примірників. А ситуація з книгарнями! Якщо ще на початку 90-х років в Україні працювало 4 тисячі книгарень, то сьогодні їх удесятеро менше. Тема інтеграції української книжки в світ — це взагалі окрема розмова. Ну, була у 2007-му Україна почесним гостем Варшавського книжкового ярмарку. І що? Напевно, возити творчі колективи замість того, щоб представляти вітчизняних письменників та їхні книжки — анахронізм. На Франкфуртському ярмарку, де ми були, національний стенд Грузії, наприклад, виглядав більш представницьким, аніж наш. А днями завершив роботу один із найбільших книжкових ярмарків світу — Салон книги в Парижі. Ця престижна міжнародна виставка проводиться вже майже три десятиліття і збирає в серці Європи літературний бомонд зі всього світу. Цього року й Україна планувала вперше взяти участь у цьому заході і представити у Франції свої найкращі видання. Натомість через фінансові складнощі орендовані 12 квадратних метрів виставкової площі так і залишились порожніми. Це сумно. І тут навіть не йдеться про поїздки. Сьогодні якщо й відбувається інтеграція української книжки в Європу, то здебільшого завдяки зусиллям самих письменників. Те, що твори Андрія Куркова видаються майже 30 мовами світу, є його особистою заслугою. Він сам знайшов видавців і запропонував свої романи, сам організував відповідні переклади... Така ж ситуація з творами Юрія Андруховича, Наталки Сняданко чи Юрка Іздрика (останні активно друкуються в Польщі та Німеччині). А яка потужна професійна перекладацька школа в Україні! — від Миколи Лукаша і Анатоля Перепаді і до молодих талантів. Наприклад, Олесь Кульчинський з Тернопільщини у 25 років прекрасно переклав з турецької роман нобелівського лауреата Орхана Памука «Мене називають Червоний», а згодом і його «Сніг». А 28-річний дніпропетровець Іван Рябчій — «Можливості острова» французького письменника Мішеля Уельбека. Або хлопець з Острозької академії взявся перекладати Коран. Список можна продовжувати. Але, знову ж таки, немає державної підтримки перекладачам. Натомість, погляньмо на роботу, скажімо, Французького культурного центру або Гете-Інституту в Києві. Вони запрошують в Україну своїх письменників, імена яких нам часто не відомі, з цієї нагоди скликають масштабні прес-конференції, влаштовують перформанси, їхні твори — за державний кошт! — перекладають українською, друкують і роблять з цього культурну подію. Вони пропагують свою культуру!
— Все ж таки багато хто з експертів зазначає, що за останні рік-півтора українці більше купують українських книжок, зокрема, й творів вітчизняних авторів. Що, на вашу думку, треба робити, аби, як колись, книжка була серед пріоритетів наших співвітчизників?
— Дякувати Богу, читати вже модно! І зараз людям треба дати вибір для читання. Зацікавити їх, з відчуттям стилю і смаку представити українську літературу. А в ній, якщо добре покопатися, можна відкрити так багато нового! Хто знає, що Тараса Шевченка називали «руським Рембрандтом»? Що у Франка і Грушевського були доволі драматичні особисті стосунки? Що Винниченко зайнявся малярством, аби просто вижити у Парижі? Що класик радянської літератури Андрій Головко вбив власну дружину і дочку? Що навіть у далекій еміграції Іван Багряний носив зашиту у піджаку капсулу з ціанідом, бо боявся радянських чекістів? Що Марії Башкирцевій — дівчині з Полтавщині, яка написала дивовижний щоденник і померла в Парижі у 26 років, — Марина Цвєтаєва присвятила збірку поезій «Вечірній альбом» ?.. Цих історій безліч, і це тільки те, що вже відбулося. А скільки неймовірно цікавого відбувається нині! Тому завдання «Книги.UA» — надати максимальну інформацію про багату різножанрову українську літературу — класичну й сучасну.
— Марино, а які книжки ви читаєте? Чи ваші уподобання змінилися відтоді, як почали робити цю програму?
— Я завжди любила читати, але зараз доводиться перечитувати значно більший обсяг літератури. Мені подобається вишукана проза італійського письменника Александро Барікко, який, по суті, за життя став класиком. Як захопливий роман читаю працю Івана Дзюби «Тарас Шевченко. Життя і творчість». Про улюблених українських письменників промовчу — я багатьох з них люблю і не можу виокремити когось. Скажу лише, що із задоволенням повертаюся до творчості наших патріархів, як і до деяких творів молодих прозаїків. Молоді багато експериментують. І це здорово! А взагалі я — прихильник того, що все треба робити вчасно. Вчасно читати «Лиса Микиту» Франка, «Трьох мушкетерів» Дюма, «Іліаду» Гомера (хоча у варіанті Барікко — це теж вражає), одним словом, закладати інтелектуальний базис.
