Європа знала про Голодомор,

Цими днями в Національному інституті стратегічних досліджень відбулася презентація книги під назвою «Голодомор в Україні 1932—1933 років за документами політичного архіву Міністерства закордонних справ ФРН». Це видання стало черговою публікацією документів з європейських дипломатичних архівів про Голодомор, започаткованих публікаціями італійських, британських та польських документів. Про особливості даної книги «Дню» розповів директор Національного інституту стратегічних досліджень Юрій Рубан.

— Юрій Григорович, яка основна думка презентованої вами книги?

— Нашою публікацією ми продовжили ряд видань, які з’явилися в останній час. Наприклад, одна з них — публікація знаменитих «Листів з Харкова» Андреа Граціозі, в яких обговорюється питання: Чи знали європейські дипломати і громадськість про те, що відбувалося на той час в Україні? І власне, зараз, на матеріалах архіву Міністерства закордонних справ Федеративної Республіки Німеччина, ми, в опублікованій книзі, даємо відповідь на це питання. Дійсно, ми стверджуємо, що європейська дипломатія знала про спланований Голодомор проти України з боку Радянського Союзу і це простежується в документах німецьких дипломатів того часу.

З іншого боку, документи засвідчують про те, що європейські країни визнають результативним шлях модернізації СРСР, запропонований сталінським режимом. Тобто дипломати чітко говорять — так, був голод, були мільйони жертв, але СРСР стає потугою — будуються нові аеродроми, техніка, збільшуються війська і т. д. Європейці погоджувалися, що відстале українське село мусить заплатити велику ціну за модернізацію країни, крім цього, визнавши Голодомор, вони боялися таким чином зіпсувати стосунки з Радянським Союзом. Адже СРСР на той час знову намагався повернути собі вплив над Європою, тому і європейці намагалися знайти з ним порозуміння будь-якою ціною. Можно навіть стверджувати, спираючись на німецькі документи, що таким чином між Німеччиною і Радянським Союзом готувався пакт «Молотова — Рібентропа».

— Чи можна сказати, що Європа інколи і сьогодні діє по відношенню до Росії так, як колись до СРСР?

— Питання Голодомору 1932—1933 років має вимір не тільки для минулого, але і для сучасного і майбутнього. Справді, тоді ситуативний інтерес переважив цінність життів мільйонів людей. Тому світова спільнота відгукуючись сьогодні на український заклик про визнання Голодомору геноцидом, формує свою відповідь на майбутній розвиток Європи. Тобто чи залишаться засадничі європейські цінності, чи знову поточний інтерес виявиться вагомішим ніж фундаментальні європейські принципи. Адже великим, вистражданим підсумком європейських трагедій XX століття став акт Хельсинської наради 1975 року. Де сказано, що безпека Європи є неподільною і не можна забезпечити безпеку однієї частини Європи за рахунок іншої, не можна забезпечити безпеку однієї країни за рахунок топтання прав окремого її громадянина.

Тоді були створені комплексні, фундаментальні принципи європейської безпеки. І коли зараз ми бачимо «нове повернення» Росії, це означає новий виклик цим принципам. Я маю на увазі, у тій формі, в якій Росія повертається зараз в Європу, це російсько-грузинський конфлікт, право вето Росії на позицію розширення НАТО, тобто право вето на безпеку в Європі. Виникає питання — чи зустріне це з боку Європи адекватну відповідь? Наприклад, якщо президент Франції в місті Ніцца заявляє про те, що підтримає ініціативу Росії щодо формування нової структури безпеки в Європі, то що це означає? Чи не означає це ревізію минулих принципів і підтримку тези Росії про неможливість визнання сучасних адміністративних кордонів у Європі як державних? Це фундаментальні речі, які стосуються нашої країни саме зараз.

— Опираючись на німецькі архіви, скільки людей загинуло під час Голодомору 1932—1933 років в Україні?

— У німецьких документах наводиться цифра 6 мільйонів жертв. Оцінка втрати населенням німецькими експертами оцінюються в 25%.

— Чи плануєте ви й надалі працювати з архівами іноземних держав?

— Будь-яка наукова робота починається з ідеї. І тут я хотів би, щоб прозвучало прізвище професора Андрія Івановича Кудряченка, який свого часу був дипломатом від України в Німеччині й зараз доклав багато зусиль для упорядкування і опублікування вищезгаданої книжки. У майбутньому в нас є бажання продовжити працювати і з німецькими архівами, і з архівами інших країн.