З нас просто сміються...

Коли маєш тільки старе видання словника іншомовних слів, почуваєш себе якось спокійніше. Можливо, в новішому на догоду «патрону» витворять якесь більш заплутано-інтелектуальне визначення. Але все одно — я не клієнт! І не хочу, щоб діти мої були «нерівноправними громадянами». Ті, хто «під патронатом», забули жартівливу (?) пораду Івана Світличного (прізвище-бо яке!) їсти вінегрет, якщо хочеш залишитися чесним. Хіба не смішно, що самодіяльні та професійні митці чомусь заспівали «під патронатом»? А як я вдячна радіо за поглиблення знань із географії рідного краю, бо волею-неволею маю стежити за маршрутами найвидатнішого краєзнавця. Дивно, що без «цільового» сюжету залишається «Вечірня казка». Та ще пастор Іван Зінчик благає зневірених не збавляти собі віку, бо то гріх великий, і просить слухачів помолитися разом. Дивак чоловік, мабуть, у нього теж щось із зором, як і в тих, хто не бачить такого повсюдного «благоденствія». От і в мене вже є фото чинного Президента із соняшниками, із літачками, а тепер ще й зі своїм (!) наказом Леонідові Кучмі. І ніби я чекаю відповіді на свою адресу, і буде у нас «відвертий та чесний діалог із виборцями». Перепрошую, але не відповіді я чекаю, а 31-го жовтня, бо має ж існувати якась межа оцьому знущанню над «автохтонами» та їхньою мовою! Я не можу позбутися відчуття, що пан Кучма із сім'єю та «братками» з нас просто сміються. Сміються тоді, коли ми, ламаючи закони фізики, на кухні робимо «щось» із «нічого». Коли випускник факультету авіаційних та космічних систем змушений прикладати свій інтелект до реклами унітазів із закордоння — хай навіть вони дякували б за увагу до них всіма мовами! — з чийогось сина зверхньо сміються. Коли порядні люди із чесним (!) ученим ступенем їдуть працювати підсобниками на чуже будівництво, — з них цинічно сміються. Коли каліки й немічні простягають тремтячі спрацьовані руки по картоплинку чи капустяний листочок, жебраючи на ринку, — з них безжалісно сміються. До речі, в нашій «Енеїді» слово «кучма» і вживається саме в значенні «насмішка» (для недовірливих — примітка 34 самого Котляревського). Правда, є ще одна, 59 – та, — «когось образити, дати прочухана». Згадайте, «не думав і не сподівався, щоб хто з Олімпа кучму дав». Можна знайти заперечення, погоджуюсь, але чому ж у мене настійно виникають саме такі асоціації? Про це не обов'язково писати в газету? Ніколи в житті не писала. А раптом я настільки відчуваю небезпеку нової «кучми», що у мене відкрилися здібності міні-Глоби? Чи я сама собі баба Ванга? Чим можна пояснити, що я шукала щось ніби знакове для себе у давно колись читаній книзі Василя Захарченка? Може, це дещо моторошно й містично, але вчитайтеся: «Отой, Харитино, Мирон Кучма було хватає всіх, хто вже лежить... Йому кажуть — воно ж ще живе, а він — нічо-о, поки довеземо, сконає. Що я, другий раз за ним їхатиму?» (Василь Захарченко. — Клекіт старого лелеки. Романи, оповідання. К.: Радянський письменник. 1989. — С. 290). Невже таке згадується просто так? А може, тому що за першу «поїздку» з паном Кучмою нас уже менше на два мільйони? Пуд хліба чи банальний шкільний підручник — така освітня альтернатива чекає наших дітей від «жартунів». Зате нікому навіть наївна думка не спаде просити у батьків братика чи сестричку — дітки-бо знають, що лелеки бояться орлів (не юних!). До речі, радіо не забуло розказати, що Його (з великої — так модно в деяких колах) дружина й онук найбільше люблять мультфільми про... капітана Врунгеля! Ніби хтось у цьому сумнівався! Ми ж бо пам'ятаємо, що «нам со всех кораблей, как назло кричали: «Эй, на «Беде», счастливого плавания!». Не даймо ж більше насміятися! Із нас уже досить біди!

Світлана БАШТОВА,
Київ

P.S. Шановний Євгене Кириловичу, а як би хотілося, щоб наші діти знали, що «братки» (для російськомовних читачів — анютины глазки) то є — тільки квіти...