«Земельна реформа»: декларації та реальність

Те, про що вже декілька місяців говорили владні представники нової команди «Слуг народу» (від самого Президента починаючи), звершилось: 13 листопада Верховна Рада схвалила, поки що у першому читанні, законопроект про відкриття ринку землі. Схвалила попри гострі, подекуди масові, протести опозиціонерів, аграріїв у тому числі, попри те, що підтримали цей документ навіть не всі 100% депутатів від «монобільшості» (240 голосів — «за», із них — 227 депутатів владної фракції — із 252! Та 13 — «позафракційних»).

Уже очевидно, що йдеться про аж ніяк не пересічну, не буденну подію. Вона може мати, делікатно кажучи, непередбачувані наслідки для цілої держави. «День» уже писав (№195-196 від 25 жовтня ц.р., стаття «Земля і воля»), що безвідповідальний «турборежим» у цьому надважливому питанні уподібнює владу до «мавпи з гранатою», до того ж вкрай самовпевненої та жадібної (даруйте за різкість)...

Що тут хотілося б зазначити?

По-перше, геть ігнорується історичний досвід попередніх земельних реформ в Україні, насамперед найбільш глибокої та серйозної з них — реформи Гетьмана Скоропадського 1918 року. Ігноруються уроки й застереження, які нам зараз життєво необхідно засвоїти із того досвіду. Йдеться, перш за все, про те, що Скоропадський прагнув здійснити аграрні перетворення задля створення в Україні міцного, сталого класу власників землі. Ось що було метою! І Скоропадський не приховував (хоч йому теж доводилося діяти в умовах страшенного цейтноту, війни і тяжкого зовнішнього тиску), що це — завдання багатьох років, не місяців, можливо — навіть десятиліть.

Нова влада явно поспішає з аграрною реформою. Але, згадуючи досвід 100-річної давнини, дуже доречно буде запитати: а в чиїх, власне, інтересах, буде здійснюватися ця реформа (запитання є слушним щодо будь-яких реформ, не тільки аграрної!). В інтересах середніх та дрібних «хліборобів», як прагнув колись Гетьман? Аж ніяк... На жаль, реально — в інтересах земельних латифундистів, аграрних олігархів (як «українських», так і насамперед іноземних — російських, китайських, ізраїльських, європейських, американських). А результат? Мільйони українців зрозуміють і відчують, що їх позбавили землі — найпершого зараз національного ресурсу. А проблема родючих земель у світі загострюється страшними темпами.

По-друге, додамо до цього практично повну відсутність чесної судової системи в Україні (на її важливість теж свого часу вказував гетьман).

По-третє, такі шалені темпи в такому суперважкому питанні (хай навіть через взяті перед міжнародними фінансовими структурами зобов’язання) — це неповага до суспільства, небажання почути голос його більшості. І зараз відвернення кризового розвитку подій залежатиме від того, чи зможе суспільство примусити владу поважати себе.