Знавці «мистецтва можливого»

Повноцінна держава є немислимою без професійної дипломатії. Отже, з постанням самостійної української держави (щоправда, аж до 22 січня 1918 року — дня проголошення ІV Універсалу  — керманичі тодішньої Центральної Ради вперто обстоювали можливість «конфедерації» чи то «федерації» з Росією) вкрай нагальною стала проблема створення суверенної української дипломатичної служби. Це, зрозуміло, було категоричною вимогою часу.

І ось рівно 100 років тому, 22 грудня 1917 року, в журналі (зведеному протоколі) засідання Генерального Секретаріату (Уряду) УНР з’явився такий історичний запис:

1. Генеральне Секретарство (Міністерство. І. С.) Справ Національних перейменовується в Генеральне Секретарство справ Міжнародних (тобто засовується повноцінне Міністерство закордонних справ).

2. Обов’язки генерального секретарства справ міжнародних слідуючі:

а) міжнародні зносини; б) охорона інтересів українських громадян поза межами Української Народної Республіки; в) тимчасове загальне улаштування національних непорозумінь в межах Української Народної Республіки. Підписи — В. Винниченко, О. Шульгин.

Ось відтоді можемо відраховувати історію професійної дипломатії в Україні. Гранично стисло нагадаємо, що першими керівниками цієї служби були: за доби УНР — Олександр Шульгин, Всеволод Голубович, Микола Любинський; за доби гетьманату Павла Скоропадського — Микола Василенко, Дмитро Дорошенко, Григорій Афанасьєв. Українські посли за доби гетьманату й Директорії повноцінно працювали у близько 20 країнах світу (першими були встановлені відносини з країнами німецько-австрійського блоку, згодом зі Швецією, Румунією, Швейцарією, Фінляндією, Грузією, Польщею, Болгарією, Азербайджаном...).

Наші сьогоденні дипломати відзначають сьогодні професійний ювілей. Вражає, якою мірою схожими є завдання, що стояли перед тодішніми дипломатами — і стоять сьогодні. Захищати інтереси держави (якщо треба — жорстко!) і безпеку людей — ось ці завдання.