Дідо, дідзьо, дідочок

Триметровий, колосистий, гіллястий, із різнокольоровим сухоцвітом і стрічками – таким ми звикли бачити дідуха, який у переддень Різдва Христового з’являється на головних площах наших міст. Та насправді нічого спільного з прадавнім «духом Діда» він вже не має, бо різдвяний дідух – це не витрів мистецтва, а символ вдячності предкам. Робили його із першого снопу – колосся тісно переплітали перевеслом і зберігали до Святої вечері. А у різдвяну ніч заносили до хати, ставили на покуті, під образами, у такий спосіб вшановували культ предків. Теперішній дідух далекий прадавнього – як за формою, так і за змістом, каже провідний методист із виставкової діяльності Вінницького обласного центру народної творчості Сергій Бугай. Але сам факт того, що він зберігся попри християнські інтерпретації, російсько-імперський гніт і більшовицьку ідеологію, змушує при зустрічі із ним знімати капелюха і дякувати за «привіт» від пращурів.

«Саме слово «дідух» походить із старослов’янської і означає «дух дідів», тобто символізує голову родини. Його називали по-різному. На Поділлі зокрема збереглися такі назви, як Дід, Дідо, Дідзьо, Дідочок. Це був узагальнений образ предків, ніби усіх дідів, захисників та покровителів. Водночас дідух вважався символ святого відродження живого. А сама традиція внесення дідуха і розміщення його по центру хати нагадувало жертвопринесення, як вдячність за життя, урожай, хліб на столі, – розповідає Сергій. – Останнім часом дедалі частіше на просторах Інтернету можна побачити чимало фото з дідухами, навіть майстер-класи є з виготовлення. Але смію вас розчарувати, що все це є витвором народного мистецтва, у кращому випадку, – обжинковими квітками, які нічого спільного з різдвяним дідухом не мають, бо це була не просто прикраса, як ялинка, а найголовніший символ святкування Різдва. Він мав смислове навантаження, глибокий сакральний зміст і довкола нього крутилися всі обрядові події. Тому просто занести дідух в хату на Різдво – це більше данина моді, аніж виконання прадавнього ритуалу».

«Більшість думають, що це дідухи, а насправді це обжинкові квітки»

Сергій одразу попереджає, що дідух-сніп не має нічого спільного з християнським Різдвом. Він дивним чином не знайшов інтерпретації у церковних традиціях і залишився символом сонцепоклонників, який щороку стає дедалі популярнішим. Виготовляли його із першого снопу, скошеного на власному полі, і залишали необмолоченим. Хоча в окремих регіонах це не обов’язково мав бути зажинковий сніп, просто один із перших. Виплітали його передусім із жита, але могли використовувати й інші злакові культури, та обов’язково ті, з яким можна було зробити борошно на хліб.

«У кожному селі, не кажучи вже регіоні, були свої традиції створення дідуха, тому знайти єдину достовірну інформацію про цей символ на сьогодні не реально, – визнає методист. – Але точно різдвяний дідух не був схожим на того триметрового велетня, яким прикрашають головні площі. Це скоріше гібрид дідуха та обжинкової квітки, яка містить різні злаки, а також – квіти, цілющі трави і, навіть, калину. Справжній дідух – це невеликий зажинковий сніп, який опоясувався двома поясами – діда і прадіда. Як правило, це були червоні пояси. На відміну від різдвяного символу – дідуха, обжинкову квітку робили на обжинки. Власне, якраз під час жнив – до Дня Незалежності ми традиційно презентуємо ці витвори народного мистецтва і більшість вінничан думають, що це дідухи, а насправді це обжинкові квітки.

«Мода-модою, але ганебно спотворювати традиції не можна»

З роками і десятиліттями стародавні свята і вірування забуваються або спотворюються. Через перехід на інше літочислення (та в силу інших причин) найважливіші свята були зсунуті в часі – а це призводить до повної втрати магічної дії свята і перериває зв’язок минулого, сучасного і майбутнього народу. Адже допоки Різдво в Україні відзначали 25 грудня, першим до хати заносився дідух, а вже потім наряджалася привезена Петром І новорічна ялинка. І особливої суперечки між ними не виникало. Зараз взагалі все виглядає алогічно, бо ми не тільки ставимо поруч із ялинкою дідуха, але й викидаєм, чи спалюємо його із необмолоченим зерном, що точно розгнівило би Велеса.

«Дідух – це свого роду вдячність за урожай, за достаток, за хліб на столі. У хаті його тримали від Різдва і до Нового року тодішнього, це тепер 13 на 14 січня. І був такий звичай: перш ніж ходили посівати, мусили сніп обмолотити. Здійснював цей ритуал найперший посівальник. Посеред хати стелили рядно, давали ціпок. Посівальник збивав зерно, просівав його, частину віддав господареві, а трохи брав собі на посівки, щоб засівати оселю з віншуванням. Тобто посівки – це не просто побажання з Новим роком, але й певна обрядовість, – продовжує Сергій. – Солому, яка залишалася збирали і найчастіше (залежно від регіону) спалювали на Йордана, тобто Водохреща. А тому коли зараз спалюють Дідух із зерном, то це виглядає як варварство і дикунство. Виходить спершу ми шануємо, віншуємо, дякуємо, а потім спалюємо хліб.

Це я все веду до того, що мода-модою, але ганебно спотворювати традиції не можна. Свого часу ми дозволити церкві обирати за яким календарем святкуватимемо Різдво – живемо ми за одним, святкуємо за другим, а вмирати, можливо, будемо по-третьому. Тепер через неосвіченість перетворюємо до непізнаваності дідуха. Добре це, чи погано? Якщо з точки зору збереження і розвитку народного мистецтва, то добре, бо дідух досі живий. Але з іншого – у мене виникає аналогія з українськими традиційним одягом. Якщо подивитися на те, який він був і яким став – то це два різні костюми. Його трансформували до непізнаваності. Не хочеться, щоб через популярність так сталося і з Дідо-дідухом».