Американська проблема МВФ
Зустріч МВФ цієї весни вважається справжнім кроком уперед через отриманий ним новий мандат зі «спостереження» за торговими дисбалансами, які значно сприяють виникненню глобальної нестабільності. Нова місія є критично важливою як для здоров’я глобальної економіки, так і для власної легітимності МВФ. Та чи здатний Фонд виконати це завдання?
Із глобальною фінансовою системою явно відбувається щось дивне, якщо найбагатша країна у світі — Сполучені Штати — позичає понад два мільярди доларів на день у бідніших країн, одночасно читаючи їм лекції про принципи хорошого управління та фіскальну відповідальність. Таким чином, ставки для МВФ, на який покладено відповідальність із забезпечення глобальної фінансової стабільності, високі: якщо інші країни зрештою втратять довіру до Сполучених Штатів, які дедалі більше заглиблюються у борги, потенційні хвилювання на світових фінансових ринках будуть величезними.
Перед МВФ стоїть найскладніше завдання. Звичайно, Фонд має зосередитися на глобальних, а не двосторонніх дисбалансах. У багатосторонній торговій системі великий двосторонній торговий дефіцит часто урівноважується активним торговим балансом з іншими країнами. Наприклад, Китаю необхідна близькосхідна нафта, але на Близькому Сході, де величезне багатство зосереджене в руках невеликої групи людей, можливо, існує більший інтерес до сумочок від Гуччі, ніж до китайських товарів масового виробництва. Таким чином, Китай може мати торговий дефіцит з країнами Близького Сходу і активний торговий баланс із США, але ці двосторонні баланси нічого не говорять про загальний внесок Китаю у глобальний дисбаланс.
США святкують свій успіх у розширенні ролі МВФ, оскільки вважають, що це посилить тиск на Китай. Але радість Америки недалекоглядна. Якщо подивитися на багатосторонні торгові дисбаланси, США значно випереджає всі інші країни. У 2005 році торговий дефіцит США становив 805 мільярдів доларів, тоді як сума надлишків Європи, Японії та Китаю становила всього 325 мільярдів доларів. Таким чином, будь-яка увага до торгових дисбалансів має обертатися навколо найбільшого глобального дисбалансу — дисбалансу Сполучених Штатів.
Оцінка торгових дисбалансів — хто винен і які дії є необхідними — включає як економіку, так і політику. Торгові дисбаланси, наприклад, є результатом рішення окремих людей про те, скільки грошей відкладати, а скільки витрачати і на що. Вони також є результатом рішень уряду про розмір податків та державних витрат (що визначає розміри державних заощаджень або дефіциту), інвестиційного законодавства, валютної політики тощо. Всі ці рішення взаємопов’язані.
Наприклад, величезні сільськогосподарські субсидії Америки роблять внесок у її фіскальний дефіцит, який, у свою чергу, перетворюється на ще більший торговий дефіцит. Але сільськогосподарські субсидії мають серйозні наслідки для Китаю та інших країн, що розвиваються. Якщо Китай переоцінить свою валюту, від цього програють китайські фермери; але у світі вільної (або більш вільної) торгівлі результатом фермерських субсидій США є більш низькі світові ціни на сільськогосподарську продукцію і, таким чином, більш низькі доходи для китайських фермерів. Розповсюдивши свою щедрість на багаті корпоративні ферми, США, можливо, не мали наміру завдати шкоди біднякам у інших країнах, але таким є передбачуваний результат американської політики.
Це ставить китайських політиків перед дилемою. Субсидування власних фермерів означало б перенаправлення фондів із фінансування освіти, охорони здоров’я та інших необхідних проектів розвитку. Або ж Китай може намагатися підтримувати валютний курс на дещо нижчому рівні, ніж він міг би бути за нормальних обставин. У разі неупередженого підходу чи повинен МВФ критикувати американську політику щодо власних фермерів або ж валютну політику Китаю?
Встановлення того, чи є торгові дисбаланси країни результатом неправильної політики або ж природним наслідком обставин, що склалися, також завдання не з легких. Торговий дефіцит країни рівний різниці між внутрішніми інвестиціями та заощадженнями, і країни, що розвиваються, зазвичай заохочують робити стільки заощаджень, скільки можливо. Очевидно, що населення Китаю більш ніж дослухалося до такої поради. Посилення програм соціального забезпечення могло б зменшити необхідність заощаджень у майбутньому, але такі реформи неможливо здійснити за один день. Інвестиції в Китай перебувають на високому рівні, але подальше зростання інвестицій загрожує ризиком нераціонального використання ресурсів, так що досягти скорочення торгового дисбалансу Китаю може бути важко.
Більш того, зміна валютного курсу Китаю не матиме значного впливу на багатосторонній торговий дефіцит США. Американці можуть просто переключитися з купівлі китайських текстильних виробів на товари, імпортовані з Бангладеш. Важко уявити, яким чином зміна валютного курсу Китаю може мати значний ефект на рівень заощаджень або інвестицій у США — і, таким чином, як це може усунути глобальні дисбаланси.
У ситуації, коли торговий дефіцит США є найбільшим глобальним дисбалансом, уся увага має бути зосереджена на тому, як збільшити національні заощадження, — питання, над яким уряди США десятиріччями ламали голову і яке часто обговорювалося під час мого перебування на посаді голови ради з економічних питань при президентові Клінтоні. Тоді як правильним є те, що податкові преференції можуть принести невелике збільшення приватних заощаджень, втрата доходів від податків переважить отриману вигоду, таким чином фактично скоротивши національні заощадження. Ми знайшли тільки одне рішення: скоротити фіскальний дефіцит.
Інакше кажучи, США несуть відповідальність як за торгові дисбаланси, так і за політику, яку можна швидко прийняти для того, щоб вирішити цю проблему. Отже, дії МВФ у відповідь на нову місію оцінки глобальних дисбалансів буде тестом для його пошарпаної політичної легітимності. На своїй весняній зустрічі МВФ не зміг взяти на себе зобов’язання щодо вибору глави Фонду на основі професійних заслуг, незалежно від національності. Не зміг він також і забезпечити розподіл виборчих прав на більш обмеженій легітимній основі. Багато країн з економікою, що розвивається, досі є недостатньо представленими в МВФ.
Якщо аналіз глобальних дисбалансів МВФ не буде збалансованим, якщо він не виявить США як основного винуватця і не спрямує свою увагу на необхідність скорочення фіскального дефіциту США — за допомогою більш високих податків для багатих американців та зменшення витрат на оборону, — доцільність Фонду у XXI столітті неминуче піде на спад.
Джозеф СТІГЛІЦ — лауреат Нобелівської премії з економіки, професор економіки Колумбійського університету; в минулому голова Ради з економічних питань при президентові Клінтоні, а також головний економіст і старший віце-президент Світового банку.
