Бідні, але горді? Чи не зовсім здатні?

Європейський Союз був головним торговельним партнером України за підсумками 2019 року: питома вага торгівлі товарами та послугами з ЄС становила 40,1% від загального обсягу торгівлі України. За результатами січня – вересня 2020 року – 40,4%.

Звичайно, обсяги торгівлі у 2020 році суттєво зменшилися порівняно з попереднім роком, але все ж таки Європейський Союз залишається на лідируючих позиціях у нашій зовнішній торгівлі. Після виходу у 2020 році Великої Британії ЄС нараховує 27 країн-учасниць.

Нагадаю, що 31 січня 2020 року Сполучене Королівство Великої Британії і Північної Ірландії офіційно вийшло з Європейського Союзу. Але до 31 грудня 2020 року діятиме перехідний період. На час перехідного періоду Велика Британія залишатиметься учасником Митного союзу ЄС та має право користуватися преференціями в рамках угод, укладених від імені ЄС. Статистична інформація щодо зовнішньої торгівлі товарами з країнами ЄС у 2020 році зазначалася ще у форматі 27+1. З 2021 року цей формат буде 27 і 1: тобто окремо ЄС, окремо Велика Британія.

Між ЄС і Україною діє Угода про асоціацію, яка передбачає також і Митний союз, у межах якого відбувається торгівля між ЄС та нашою державою. А у 2020 році вже підписано двосторонню Угоду про вільну торгівлю та Стратегічне партнерство України і з Великою Британією. Договір уклали одразу як Велика Британія вийшла з ЄС. Тобто маємо тепер дві окремі угоди з двома різними потужними європейськими партнерами та суб’єктами європейської і світової політики.

Що ж стосується України і конфлікту з РФ. Очевидним є те, що Велика Британія після Брекзіту займатиметься своїми питаннями і навряд чи зможе сконцентруватися на проблемах нашої держави, адже Brexit передбачає різноманітні наслідки для Великої Британії і в глобальних політичних, і в економічних процесах.

І саме зараз, забігаючи трохи вперед, варто згадати і про США, і їхнє дещо обережне ставлення до України. Нагадаю, що президент Дональд Трамп з самого початку помітно недолюблював Україну, у першу чергу через імпічмент, за який проголосувала Палата представників Конгресу США, аби відсторонити його від посади. Тоді президента звинувачували за двома статтями – у зловживанні владою і тиску на Україну задля особистої політичної вигоди, а також у намаганні потім перешкоджати розслідуванню у Конгресі. Трамп і раніше не був великим симпатиком України, а після таких подій, особливої уваги чи теплої прихильності до України не варто було вже і чекати зі сторони влади США.

Очевидно, що Європі вигідно допомагати Україні в побудові справжньої демократії, адже демократичні держави діють прогнозовано, дотримуються міжнародних угод; у них є баланс гілок влади, що унеможливлює узурпацію владних повноважень. Ця допомога важлива і для нас, хоча вона, звісно, не замінить внутрішніх реформ і політичної волі до змін.

Також європейські структури допомагають Україні з поліпшенням бізнесового клімату і стимулюванням підприємництва. Зокрема Європейський банк реконструкції та розвитку в 2015 році став чи не найбільшим інвестором в український бізнес. Із 9,4 мільярда євро його інвестицій 1 млрд євро отримала Україна. Більше було надано лише Туреччині – 1,9 млрд євро. При цьому представники банку наголошують, що такий обсяг інвестицій можна зберегти в наступних роках тільки за умови подальшого реформування української економіки, політичної стабільності й очищення від старих тіньових «схем». Цим вони створювали позитивний тиск на українську владу.

Але що з цього реалізувалося за останні п’ять років, оцінкою є і сам Європейський Союз.

2018 рік, Європарламент

У 2020 році Верховна Рада ухвалила закон про ратифікацію Меморандуму про взаєморозуміння між Україною та Європейським Союзом і Кредитної угоди між Україною та ЄС щодо надання нашій країні макрофінансової допомоги від Євросоюзу в сумі 1,2 млрд євро. І Єврокомісія від імені ЄС виплатила Україні 600 мільйонів євро, як перший транш.

А от другий транш українська влада вже і не сподівалась отримати, адже до того необхідно було Україні виконати низку вимог. Але за два тижні до Нового 2021 року Європейський Союз несподівано виділив Україні обіцяних 600 мільйонів євро. Кредит спрямований на забезпечення макрофінансової стабільності країни, пов'язаної з COVID-19.

Власне і цей приклад є демонстрацією того, що ЄС керується в своїх діях лише тверезим аналізом і холодним розрахунком.

Очевидно, що для ЄС ми важливий торговельний партнер, але в основному як постачальник сировини, а не як виробник готових товарів з високою доданою вартістю.

Чим же ми торгуємо з Європейським Союзом? Найбільше Україна експортує до країн ЄС чорні метали, зернові культури, жири та олії рослинного й тваринного походження, руди, шлаки, золи і деревину.

У імпорті з ЄС до України домінують такі товарні категорії: засоби наземного транспорту, енергетичні матеріали, електричні машини й устаткування, фармацевтична продукція, пластмаси, полімерні матеріали, різноманітна хімічна продукція, папір та картон.

Але як ми вже бачимо, Україна, підписуючи Митний договір з Європейським Союзом, не врахувала своєї слабкості і неготовності, адже такі договори підписують лише сильні союзники, оскільки це має бути паритетне партнерство. А у випадку з Україною спостерігається дещо інша ситуація: коли один партнер свідомо слабший.

Загалом я вважаю, що Україні потрібно було значно краще підготуватися до підписання договорів з ЄС. Цей процес розпочався дещо завчасно. Україна ще не готова до таких викликів, і така співпраця не є правильною. Нам, першочергово, потрібно створювати власні правила гри й використовувати власні конкурентні переваги. Якщо слабша економіка об’єднується із сильнішою, то завжди залишатиметься слабшою, граючи за однаковими правилами. Україна повинна створити свої унікальні правила, зосередитись на своїх конкурентних перевагах, і тоді на наші відмінності і переваги приходитимуть інвестори, адже ми мусимо зайняти якесь своє унікальне місце, поки не станемо сильнішими, і лише тоді зможемо синхронізуватися з сильним партнерами.

Очевидно, що ЄС переслідує насамперед свої економічні та політичні цілі. Підтвердженням цьому є відношення окремих європейських країн до України, яке, як ми бачимо, є досить неоднорідним.

Пропоную  виділити чотири групи країн за тональністю сприйняття України в Європі:

1. Велика Британія. Ця країна завжди послідовно підтримувала євроатлантичну і європейську інтеграцію України. Також проявляла особливу активність у найкритичніші періоди у житті України. А кроки нового британського керівництва чітко вписуються у формулу:  «Британія виходить із ЄС, але не залишає Європу» – «Британія виходить із ЄС, але не забуває про Україну». 

2. Франція і Німеччина. Лідируючі країни і основа ЄС. Ці країни визначають європейську політику, дотримуючись нейтралітету та балансу всередині. Хоча часто ми спостерігали, як Франція та Німеччина займались і політичною імпровізацією, періодично намагаючись «перезапустити» нові стосунки з Росією, що для України є болючим питанням.

3. Південні європейські держави Італія, Португалія, Іспанія зацікавлені, аби більше отримати вигоди від ЄС, користуючись Україною виключно як джерелом робочої сили і туристичною людською сировиною, яка везе готові гроші до їхніх держав.

4. Зовсім інше відношення до України мають східноєвропейські держави. Звичайно, ці прикордонні країни: Польща, Румунія Словаччина, Угорщина, повинні визначати з Україною окрему політику, адже ми для них близький сусід. Історично з цими державами виникали конфлікти, тому стверджувати, що ці країни є нашими історичними партнерами і в нас добросусідські історичні відносини – так це не зовсім правда.

Також аналізуючи всі роки війни на Донбасі, я інтенсивно шукав відповідь на питання: «Що буде далі?». І відповіді на це питання потрібно було зчитувати з вуст дипломатів і політиків, у першу чергу Німеччини, Франції, Польщі. І я це робив.

Дуже цікава і вкрай непроста була моя розмова з досвідченим політиком світового рівня, думаю, таких у світі п’ять, сім, максимум – десять, з послом Німеччини Ернстом Райхелем. Ми обговорили тодішню його заяву, що викликала згодом величезне обурення в багатьох українських політиків. Він сказав, що вибори на Донбасі можна провести і за присутності російських військ.

І я також був дещо здивований, адже там озброєнні формування, неконтрольована територія, не працює наша виборча система, та й українським партіям взяти участь у виборах просто не реально. Але його позиція була конкретною і твердою: потрібно шукати шляхи розв’язання проблеми через компроміси, і потрібно зробити все, аби Росія вийшла з цієї ситуації з високо піднятою головою. Мені його думка, видалася, на перший погляд, абсурдною, але це лише на перший погляд…

Коли ж Ернст навів їхній подібний приклад, я зрозумів, що це і може бути нашим реальним порятунком. Мова йшла про подію 30-річної давнини, коли Східна Німеччина і Західна Німеччина об’єдналися в одну державу під дулами радянських автоматів. Так, це була вимушена і компромісна ситуація. Але це спрацювало. Радянська влада не втратила лице, а Німеччина отримала свою територію. Цей план спрацював у них тоді, і можливо спрацював би і в Україні, і це міг би бути один із варіантів вирішення проблеми Донбасу.

Саме ця позиція Надзвичайного і Повноважного Посла Німеччини в Україні Ернста Райхеля і лягла, можливо, в основу німецько-французького варіанту «дорожньої карти» реалізації Мінських угод. Певно, тому мінські домовленості і є на сьогодні принципово важливими і для РФ, і для ЄС.

Нагадаю, що від самого моменту підписання мінських домовленостей 5 вересня 2014 року і до цього часу точаться дискусії не тільки навколо того, чи приніс  «мінський процес» користь Україні, а й щодо того, який статус мають підписані в Мінську документи. Є ті, хто вважає їх нікчемними з правової точки зору, є й ті, хто називає їх «єдино можливим механізмом стримування конфлікту». Хоча по факту Мінськ не був ратифікований парламентом і фактично не є юридичним документом. Понад те, не обговорювався в українському суспільстві та в українському парламенті. А у словах Ернста Райхеля можливо і був рецепт, але його поки не почули.

Зовсім іншу думку висловив у той час польський журналіст і дипломат, Надзвичайний і Повноважний Посол Польщі в Україні Ян Пєкло. Він вважав що Україна попала в пастку, погодившись на Мінські домовленості. Тому, розуміючи складність ситуації, Польща зайняла більш вичікувальну позицію, хоча в той час у польському Сеймі вже почали активно роздмухуватись антиукраїнські настрої.

Тобто вже тоді потрібно було розуміти, що відбувається в політикумі Західної Європи, що відбувається в політикумі сусідніх країн та яку політику має РФ, і розуміння того, що США і Велика Британія навряд чи будуть великими гравцями у цьому процесі.

З екс-міністром праці Великої Британії

Разом з тим, крім політичної основи для нас була і є надважлива ситуація і з торгівлею. Адже економіка нашої держави напряму залежить від того, що ми виробляємо, які робочі місця створюємо і як наповнюємо свою економіку. І нині я впевнений, що концентрація наших зусиль виключно на європейський ринок – хибна. Адже ЄС – це лише 8% від населення планети, і дефіциту в продуктах харчування там немає. Це була штучно створена ілюзія ЄС, аби більше тримати під контролем Україну політично.

Ми ж прекрасно розуміємо, що Європі сильний конкурент в особі України невигідний, і свій ринок вона буде системно захищати. Ілюстрацією цього є те, як реалізовується Угода про зону вільної торгівлі між Україною та Європейським Союзом, що вступила в дію з 1 січня 2016 року.

З одного боку ми отримали квоти на безмитні поставки багатьох своїх товарів у країни ЄС. Уже в січні 2016 року експорт українського продовольства до Євросоюзу зріс на 16% порівняно з січнем 2015 року.

А з другого боку ці квоти надто малі й не відповідають нашим виробничим можливостям. Наприклад, протягом січня 2016 року Україна вичерпала свою квоту на безмитні поставки курятини, яка становила лише 16 тисяч тонн на рік. За перші півтора місяця дії Угоди вичерпано й річні квоти на поставки меду, соків і кукурудзи. На мед нам встановили ліміт у 5 тисяч тонн, на виноградний і яблучний соки – 10 тисяч, а на кукурудзу – 400 тисяч тонн.

Недолік Угоди про ЗВТ полягав у тому, що окремі її позиції готувалися протягом років, коли структура української економіки була іншою – у нашому експорті тоді домінувала металургія. Тепер, коли нашою головною експортною статтею стала агропродукція, потрібен перегляд квот на неї, але це потребуватиме вироблення інструменту змін та переговорів.

У 2015-2016 роках, я, як лідер успішної політичної партії України, мав унікальну нагоду спілкуватись і консультуватись з лідерами основних органів та керівниками різних напрямів Європейського Союзу і Європейської  комісії.

Нагадаю, що фактично ЄК – це виконавчий орган ЄС, який, зокрема, має наглядати за виконанням незліченного числа приписів, правил та законів, чинних в ЄС. Хоч, на перший погляд, таке формулювання досить сухе, але саме такі аспекти безпосередньо стосуються кожного громадянина. Приміром, ідеться про контроль за якістю продуктів харчування, допуск на ринок різноманітних хімічних речовин, медикаментів, встановлення допустимих норм для вихлопів автомобілів тощо. Тобто ці питання стосуються практично кожної сфери повсякденного життя. Крім того, завдання Єврокомісії – пропонувати нові закони та приписи, котрі згодом ухвалюються в рамках багатоетапних процедур у Раді ЄС та в Європарламенті.

Одного разу, перебуваючи з робочим візитом в Брюсселі, мені випала нагода тісно поспілкуватися з керівником напряму з сільського господарства Європейської Комісії Крістіаном Расмуссеном. Я поцікавився в нього чому такий диспаритет у договорі про ЗВТ стосовно України. У відповідь я почув, що ми – нестабільні та ненадійні.  Адже з того часу як готувався Договір про асоціацію і ЗВТ від України змінилося шість команд. Від українських представників немає ініціатив, немає послідовності, немає фахових людей, з ким можна було проговорити питання, навіть тих самих квот. Більше того, питання квот згодом і взагалі загубилося, коли ліквідували профільне Міністерство аграрної політики та продовольства України і функції якого перейшли до Міністерства розвитку економіки, торгівлі та сільського господарства України.

Нагадаю, що на сьогодні Україна вже використала майже всі квоти на експорт до ЄС у 32 позиціях. Хоч у 2020 році в Мінекономіки зазначали, що Україна налаштована на серйозний перегляд Угоди про асоціацію, і пріоритетом у діалозі з ЄС стане, в першу чергу, питання тарифних квот, але все поки лишилося на рівні планів. Тобто в цій ситуації, як ми бачимо, не варто звинувачувати лише європейців.

І чомусь знову хочеться згадати слова Крістіана Расмуссена: «Скажіть нарешті, чого ж ви хочете самі. Якщо ви самі зрозумієте себе, можливо зрозуміє вас і Світ». Розмовляти і обговорювати потрібно все, але це обговорення ніколи не буде легким і простим.