Білоруський варіант

Минулого тижня, в четвер, президент Білорусі Олександр Лукашенко провів трьохгодинну прес-конференцію для українських журналістів, які напередодні отримали можливість відвідати кілька областей країни, державні й приватні підприємства, дитячі, медичні й спортивні установи, поспілкуватися з їхніми керівниками й звичайними працівниками. Він увійшов до зали зі збентеженою усмішкою й одразу ж став розповідати про Білорусь та її становище в світі. Природно, головну увагу приділив пострадянському простору й не раз повторював, що «нарізно нам жити не годиться».

Відповідаючи на гіпотетичне запитання «Дня» про те, чи не збирається Білорусь, яка застрягла в переговорному процесі щодо створення союзної держави з Росією, запропонувати подібний союз Україні, Лукашенко спочатку висловив припущення, що Україна навряд чи на це погодиться й все ж таки одразу майже по-дитячому надихнувся й почав розвивати цю ідею, прогнозуючи, що «з цією державою рахувалися б усі». «Зникла б пихатість, — сказав Лукашенко, очевидно, маючи на увазі практику газових переговорів із Росією і додав: — Багато що могли б виторгувати». Далі, викладаючи «Дню» свою політику щодо вступу до СОТ, він погодився з тим, що за нинішніх умов цей напрям є для Білорусі надто амбіційним (погодився також і з тим, що його самого можна назвати амбіційною людиною). А тому — «ми туди не поспішаємо»... І все ж таки він упевнений, що Білорусь «також там опиниться — момент зовсім недалекий, переговори проводяться».

Зовсім не кожна людина умудряється зберегти в зрілі роки юнацьку безпосередність. Як правило, такі люди більш щирі й дуже імпульсивні. Будучи політиками, вони намагаються ніколи не говорити неправди, хоча іноді й попадаються на лукавстві. Вони переживають за все, що поруч з ними, але легко здобувають не лише друзів, але й ворогів. Напередодні саміту СНД, що проходить цими днями в Мінську, таким з'явився перед українськими журналістами, яких запросили до Білорусії на ініціативу посольства цієї країни в Києві, її президент — «останній диктатор Європи» (за оцінками західної преси й політиків).

Прес-конференція проходила в гарному новому приміщенні Національної бібліотеки, й Лукашенко не посоромився розповісти, що півмільйона особистих доларів дав на її будівництво усунутий нині американцями й засуджений на смерть президент Іраку Саддам Хуссейн. (З одного боку, це ніби та сама свята простота, яка в цьому випадку нібито й гадки не має про приказку «скажи мені, хто твій друг...» А з іншого — це людина, яка пам'ятає добро й нікого не залишить у біді. Пам'ятається, українське керівництво без особливих коливань підписало міжнародний документ, який засудив дружню Україні Кубу, яка безкоштовно й багато років поспіль лікувала чорнобильських дітей...)

Ми, звичайно, жодним чином не наполягаємо на тому, що Лукашенко керується лозунгом «диктатори всіх країн, об'єднуйтеся». Більше того, стиль його роботи мало чим нагадує диктатуру, про яку можемо судити не з чуток. Щоправда, сам Лукашенко, відповідаючи на запитання журналістів, схоже, не дуже переживав з приводу поширюваних про нього інсинуацій, і навіть зазначив, що і «в такій диктатурі є багато позитивного»... Але що таке антагоніст диктатури — демократія — й навіщо вона потрібна людям? Відповідаючи на ці запитання, людство написало сотні, а, може, й тисячі томів. Сухий залишок усіх цих теорій, й з цим мало хто сперечатиметься, насправді полягає в тому, що за допомогою демократії прості виборці сподіваються рано чи пізно підшукати й найняти на службу суспільству найбільш ефективних управлінців, щоб отримати найвищий можливий результат в економіці країни. Питання. Якщо результат є, але при цьому галаслива меншість і дуже впливові люди за кордоном незадоволені системою пошуку, що ототожнюється ними з поганою або неправильною демократією, то чи не означає це, що країні просто хочуть нав'язати інших управлінців і, можливо, зорієнтувати їх на інший результат?

Розібратися в цій дилемі не просто, хоча, зізнаюся, люб'язні господарі не поскупилися на інформацію. Благо, в цій країні відновлений на всіх рівнях інститут ідеологічних працівників. Відповідні заступники керівників включені до штату кожного підприємства й ледь не кожної державної установи, хоча, схоже, далеко не завжди чітко усвідомлюють, чим мають займатися. Совдепівський анахронізм? Система тотального промивання мозків? Але це ще з якого боку дивитися...

При перетині білоруського кордону офіцер повернув паспорт разом з іншим документом під такою ж назвою. Коли уважніше глянути, то з'ясувалося, що «синьошкіра» книжка — це чудово виданий мініатюрний проспект прикордонної Гомельської області, з якого можна отримати відомості про міста й села, культуру, релігію, промисловість, сільське господарство, охорону здоров'я, систему влади. У вихідних даних зазначалося: підготовлено управлінням ідеологічної роботи облвиконкому... А хто в нас в місцевих і центральних органах влади відповідає за імідж країни? Швидше за все — ніхто. Інакше на вулицях не було б стільки бомжів та інших громадян, що не вважають соромом ритися в сміттєвих ящиках. У Білорусі ми таких людей не побачили... Тут немає й дитячої безпритульності. А в лікарнях не платять (за винятком іноземців і тих випадків, коли порівняно нескладну операцію можна зробити й у райцентрі, а пацієнт неодмінно хоче в спеціалізованій клініці) навіть за найскладніші операції й дослідження ні в офіційну касу, ні в конверті — лікарю. І якщо в Україні й Росії медицина вважається навіть більш корумпованою сферою, ніж автоінспекція, то білоруські медпрацівники, як нас запевняли, зовсім «не беруть». І причина цього цілком «поважна»: їм вистачає чесно заробленої зарплати. Про це «День» по секрету повідомила старша сестра Республіканського центру радіаційної медицини та екології людини (м. Гомель) Жанна Покатіло. Її зарплата в еквіваленті становить $280, звичайних сестер — майже $200, а у лікарів — від $400 до $500. (За словами Лукашенка, середня зарплата в країні у вересні становила $283, а до кінця року повинна збільшитися до $300, а наступного — до $350). Президент також затвердив програму, згідно з якою всі лікарні в Білорусі незабаром будуть обладнані за світовими стандартами, щоб нескладні й середньої складності операції можна було проводити в райцентрах.

Як бачимо, на жаль, порівняння в сфері якості життя й стану економіки, частіше за все, не на користь України, яка так пишається досягненнями в царині демократії й свободи слова. Виходить, не працюють у нас ці інструменти на просту людину, яку глава держави ще нещодавно любив називати «маленьким українцем».

Цього місяця в Мінську проходила презентація доповіді ООН про розвиток людського потенціалу. І Білорусь у ньому виглядала досить пристойно, посівши загальне 67-е й друге (після Росії) в СНД місце. Як зазначалося в доповіді, при цьому Білорусь зберегла своє лідерство серед країн СНД у таких галузях, як освіта й охорона здоров'я, випереджаючи в цих сферах за низкою показників багато розвинених країн. Досить сказати, що частка витрат на освіту в Білорусі становить 5,8% ВВП, тоді як у Росії — 3,7%, в Україні — 4,6%, Казахстані — 2,4%, Японії — 3,7%, Ірландії — 4,3%, Іспанії — 4,5%, Чехії — 4,6%, Німеччині й Австралії — 4,8%, Італії — 4,9%, Канаді — 5,2%, Великій Британії — 5,6%. Щоправда, в США частка витрат на освіту — 5,9% ВВП, у Франції — 6%, у Норвегії — 7,7%, Ісландії — 8%.

Не так уже погано виглядає країна й у сфері охорони здоров'я. Частка її державних витрат на здоров'я громадян — 3,9% ВВП проти 3,3% у Росії, 3,8% — в Україні, 2% — у Казахстані, 1,6% — у Сінгапурі, 2,8% — у Республіці Корея, 3,1% — на Кіпрі, 2,5% — в ОАЕ, 3,8%— у Румунії.

Витрати на охорону здоров'я в Білорусі складають $570 на особу. За цим показником вона у СНД на першому місці: Росія витрачає на такі цілі $551, Казахстан — $315, Україна — $305, Вірменія — $302, багатий нафтовий Кувейт — $567, Румунія — $540, Малайзія — $374. А ось Німеччина має можливість виділити на охорону здоров'я одного громадянина $1893, Польща — $745. Тож є з кого брати приклад. Зате Білорусь посідає друге місце у світі (після Куби) за кількістю лікарів на 100 тисяч населення (455). У Росії їх 425, у Вірменії — 359, Казахстані — 354, Україні — 295, Японії — 198, Польщі — 247, США — 256, Латвії — 301, Норвегії — 313, у Франції та Німеччині — по 337, в Італії — 420. Білорусь також перша у СНД за результатами боротьби з дитячою смертністю й дитячою смертністю у віці до п'яти років. За даними, перевіреними міжнародними організаціями, Білорусь добилася 100-відсоткового доступу своїх громадян до поліпшених джерел води, чого не має змоги зробити поки що жодна з країн СНД, а серед держав із середнім рівнем розвитку, крім неї, таке досягнення має лише Ліван. І ще один вражаючий показник, що свідчить про інтеграцію Білорусі у світові глобальні процеси. Тут 167 користувачів інтернетом на кожну тисячу громадян. Це забезпечує їй перше місце в СНД. У Росії, яка посідає другу сходинку, всього 111 користувачів на тисячу осіб.

Звичайно, країну та її народ усього за чотири дні пізнати практично неможливо. Крім того, українські журналісти усвідомлювали, що їм показували зовсім не найгірші підприємства й установи. Та все ж тенденції простежувалися дуже чітко: в країні порядок (у тому числі й на дорогах), підприємства працюють, в установах і торгівлі реально поліпшують якість обслуговування, створюють умови для розвитку бізнесу й притоку інвестицій. Зростання інвестицій в основний капітал за дев'ять місяців цього року на 31,9% перевищило рівень торішнього аналогічного періоду, в тому числі щодо об'єктів виробничого призначення — на 37,6%.

Але в країну, де «володарює диктатура», інвестиції, як відомо, не заженеш. Про це «День» мав розмову з Олександром Тудвасєвим — головою представництва австрійської компанії АТЕС, яка вклала $42 мільйони в реконструкцію склозаводу в Єлізово. На його думку, в Білорусі хороший інвестиційний клімат. «Без нього, — сказав представник інвестора «Дню», — ми б не стали інвестувати більше 40 мільйонів доларів у склозавод в Єлізово, не купили б підприємство «Білі Вротарі» й не розпочинали б будувати новий завод у Гомелі. Бізнес повинен вміти працювати скрізь, тим більше, що країна законодавчо й організаційно створює для цього всі умови. Ми не бачимо проблем для роботи в Білорусі. Буквально тиждень тому місцеве телебачення показувало ще один приклад співробітництва білоруської держави й приватного бізнесу — пивзавод у Сяборі. Там працює американський капітал».

Ну, а загалом у Білорусі й промисловість, і сільське господарство, звичайно, в руках держави. «Ми просто не стали продавати власність з молотка», — роз'яснював журналістам Лукашенко і саме цим пояснив успіхи країни. І все ж таки приблизно 41—42% підприємств роздержавлені, хоча контрольні пакети керуються міністерством промисловості. І, всупереч усталеній думці, що держава — неефективний власник, у Білорусі цього не відчуваєш. У робітників та інженерів — високі зарплати («страждають» лише директори та інші топ-менеджери, оскільки зарплата директора, від якої «танцюють» і всі інші, не може перевищувати середню зарплату на підприємстві більше ніж у чотири-шість разів. Хочеш заробляти більше, розвивай виробництво й підвищуй зарплати робітникам). Найтонші стальні нитки Білоруського металургійного заводу використовуються й для армування шлангів американських космічних човників, і для виготовлення шин для «Формули-1». Великовантажні самоскиди «БелАЗу» завоювали третину світового ринку. Трактори з маркою «Білорусь» (більше 40 модифікацій — від надпотужних до міні) широко купуються в усьому світі, крім хіба що України, де дистриб'юторська мережа підприємства лише розвивається, а сільгосппідприємства, як зазначила одна вітчизняна журналістка, випереджаючи відповідь директора, «перманентно немає грошей».

Цього не скажеш про білоруське село. Буквально на кордоні з Україною радгосп-комбінат «Сож». У свинарському комплексі тут утримується 108 тисяч свиней. За рік отримують більше 12 тисяч тонн м'яса. Є ще дві молочнотоварні ферми, удої на яких, якщо вірити інформації молодого керівника господарства, перебільшують вісім тисяч літрів за рік з корови. Тут постійно працюють із землею, й за останні роки підняли її оцінку з 18 до 22 балів. Середній вік працівників господарства 37 років. Це — один із наслідків реалізації президентської програми створення агромістечок (одна з умов перетворення села в населений пункт такого типу — 40% заасфальтованих вулиць), а також програма будівництва житла. Згідно з нею в кожному селі має бути побудовано не менше п'яти індивідуальних будиночків. Їх можна взяти в кредит на 40 років під дуже невеликий відсоток (чотири-п'ять), але це мало хто робить, просто вважаючи за краще платити за житло (не більше $20—30 на місяць). Сільгоспгіганту, яким є «Сож», дозволили будувати більше (цим тут, до речі, займається «Мостобудстрой» із Київської області), й українські журналісти мали змогу оглянути цілу вулицю рожевих і жовто- синіх будиночків (останні уподобали для себе українці, яких у цьому господарстві більшість). Ось лише до тваринницьких приміщень журналістів не пустили — щоб не занесли інфекцію.

Дивно, але її, схоже, зовсім не бояться в чудово обладнаному Республіканському центрі «Мати й дитя» (за фондомісткістю й забезпеченістю новітніми приладами ця установа може змагатися з будь-яким заводом). Там навіть дозволяли фотографувати новонароджених...

Не мала українська преса й зустрічей із білоруською опозицією, за словами Лукашенка, так званою. І все ж таки, на його думку, вона потрібна, «щоб ми не заростали баговинням». Про ставлення до опозиції журналісти намагалися випитати під час зустрічей на підприємствах і в установах. Як повідомила «Дню» головний ідеолог (начальник управління ідеологічної роботи облвиконкому) Мінської області Тетяна Дедух, під час виборів їй довелося побувати майже на всіх зібраннях опозиції, які відбулися в регіоні. За її словами, проходили вони безперешкодно. Але зали, які для цього виділялися, були «заповнені ледве на 10%». А в наметах, на її думку, сиділа й мерзнула «всього лише купка дітей, яких мені було дуже шкода», тоді як «опозиціонерів» там не було — «вони приходили, підбадьорювали та йшли». Не бачить сенсу в діях опозиції й головний технолог Борисівського м'ясокомбінату Лариса Лапус. За її словами, «в країні немає підстав бути чимось незадоволеним та йти мітингувати. На нашому комбінаті працює 1500 осіб. У нас хороша робота й гарна зарплата».

Але в світі, звичайно, підсумками президентських виборів у Білорусі багато хто незадоволений. І президент країни про це знає. На прес-конференції він навіть жартома визнав, що вибори в Білорусі були сфальсифіковані. І пояснив: «За нас проголосували 93%, а ми зробили 86. І знову невдоволені». Білорусь також звинувачують у відсутності свободи слова. Імовірно, білоруська опозиція має з цього приводу іншу думку, й її, звичайно, не можна ігнорувати. Точно так само, як і проблеми зі свободою слова, які її непокоять. Не працюючи в країні постійно й не маючи довірчих відносин хоча б з мінімальною кількістю її громадян, не обтяжених офіційними відносинами з владою, самостійно судити про свободу було б великою помилкою, яка межує зі звичайною сліпотою. Так обманювалися колись великі письменники Заходу, які приїздили до Радянського Союзу. Але українські журналісти не мали вибору, крім як спілкування з тими, хто знаходився в межах досяжності. Ось думка колеги — редактора студії телебачення білоруського представництва МТРК «Мир» Олени Мельникової: «Головним показником рівня свободи слова в Білорусі слугує те, що у свої 25 років я працюю в президентському пулі й за два роки жодного разу не чула ні від одної офіційної особи або працівника прес-служби вказівки робити щось так чи інакше». Водночас в її практиці постійно використовуються коментарі висловлювань президента з боку опозиції. «Я журналіст і сьогодні маю право вирішувати самостійно, як мені подавати інформацію», — стверджує Олена.

У радгоспі «Сож» нам показували дитячий садочок. На вулиці мряка, а там було тепло й чисто. На одному з стендів, у спеціальній кишені до приходу батьків вихователі зібрали сьогоднішні малюнки. Власне, це вихователька на швидку руку намалювала на листках парасольки, а завдання дітей полягало лише в тому, щоб їх розфарбувати. І лише один із цих приладів, який, як стверджує відома співачка, визначає погоду в домі, був фарбований у темні кольори, які відповідали кольору неба. На інших малюнках домінували всі кольори веселки. Отже, дітям тут добре. І навіть у тому випадку, якби це було єдиним достоїнством білоруського варіанту, його не варто б наосліп дискредитувати. А те, що ми бачили своїми очима, й зовсім не дає для цього підстав.