Чого Порошенко може повчитись у Рузвельта й Лі Коен Ю?

Перезапуск системи, а зокрема ключових правил в економічному житті держави, — один із головних викликів для новообраного Президента. Чи готовий він до цього та з чого буде починати — поки сказати однозначно не можна. Після потужної інавгураційної промови Петро Олексійович трохи «пригальмував» із реальними сигналами, зауважують опитані «Днем» експерти. А дарма, кажуть вони. Адже від того, що, як і коли прозвучить із Банкової, залежить така крихка стабільність у державі.

«День» учора писав: із того, що в Україну запрошено як консультантів багато фахівців з команди попереднього президента Грузії Михаїла Саакашвілі, бачимо, що чинна влада в Україні вирішила рівнятися на його курс реформ. І те, що собі у радники Президент Порошенко запросив екс-міністра економіки Грузії Каху Бендукідзе, в принципі є тому підтвердженням. Але чи у всьому Петро Олексійович поділяє рівняння на Саакашвілі?  Експерти «Дня», наприклад, радять Президентові в питаннях боротьби з корупцією та олігархономікою краще придивитись до реформ сінгапурського лідера Лі Коен Ю або ж 32-го президента США Франкліна Делано Рузвельта...

 Олександр ПАСХАВЕР, президент Центру економічного розвитку:

— Я впевнений у тому, що вістря боротьби має бути спрямоване не на олігархів, а на державу, яка дозволяє великим власникам ставати олігархами. Капітал, як енергія, використовує всілякі дефекти держави для того, щоб зайняти більше місця в просторі. Але винити в цьому енергію безглуздо.

Боротьба з олігархами — це, в принципі, неправильне формулювання. Знижувати енергію капіталу — це знижувати ефективність країни. Боротьба має вестися з державною машиною, що дозволяє великим власникам ставати олігархами.

Капітал завжди переслідує свої інтереси. Питання в тому, що він, роблячи це, або приносить користь країні, або шкодить. Усе залежить від того, які правила встановлені і як вони виконуються. У капіталу немає бажання шкодити країні. У нього є бажання отримати гроші. І це виключно корисно для суспільства. Питання полягає в тому, що він має їх отримувати в процедурах і межах, які роблять це бажання дуже продуктивним і корисним для суспільства. А якщо від капіталу чекають, щоб він збагатив державну машину, й під це вибудовують процедури, то він, звісно, шкодитиме країні.

Повторюся, капітал — це енергія. Незаземлені дроти високої напруги дуже шкодитимуть людям, які проходять повз них, але ви ж у цій шкоді не винитимете електроенергію? Тому я категорично проти антиолігархічної боротьби. І вважаю, що нам потрібна антибюрократична боротьба. У світі вже існують успішні програми цієї боротьби. Лише вчора я читав статтю про те, як боровся Лі Куан Ю. Перше, що він зробив, це  подав сигнал, що він нікого не жалітиме, щоб ні в кого не було ніяких сумнівів у тому, що хоч би хто попався, буде покараний. Це — дуже важливий сигнал. Друге, що він зробив, реформував державну систему боротьби з корупцією. Вона в нього, до речі, була така ж безпорадна, як наша, і така ж  корупційна. Він різко підвищив її статус і вилучив усі винятки. Фактично, для неї було абсолютно байдуже — кого вона звинувачує й кого контролює. Зауважу, що й проти неї самого було спрямовано кілька розслідувань.

Сигнали не менш важливі для суспільства, ніж дії. А такого роду сигнали, що немає винятків ні для кого, навіть самого президента, вкрай важливі.

Після цього йде процес оновлення бюрократії. Необхідно підбирати людей, які готові не красти, але для цього необхідно, щоб їхні доходи були порівнянними з доходами підприємців. Форми можуть бути різні. Зовсім необов’язково в бідній країні давати виключно високі доходи, але можуть бути такі речі, як соціальний пакет. Він може бути розведений у часі. Це аж ніяк не означає, що йдучи на пенсію, держчиновник автоматично отримує величезний соціальний пакет. Більше того, я вважаю, що центральний пенсійний фонд узагалі не повинен покривати ці витрати. Такі соціальні пакети мають бути частиною бюджету тієї галузі, в якій працював чиновник, а не пенсійного фонду. Тоді це буде справедливо.

Ще один момент — презумпція винності чиновника. Якщо він витрачає більше, ніж заробляє, отже, він винен. Він мусить довести зворотне, якщо це не так.

Провокаційне слідство, яке категорично заперечується в Україні,  обов’язкове. Воно передбачає те, що чиновникові можна пропонувати хабар для його перевірки.

Запевняю вас, треба просто мати бажання зверху це почати. Я перерахував найвідоміші й найпростіші способи.  Є безліч інших. Дерегуляція, звісно, потрібна. Але вона тоді працює, коли її запустити разом з процесами, про які я розповів.

Поки від Порошенка я не побачив жодних сигналів. А вони дуже важливі для суспільства. Основна маса людей сумлінні. Це слід пам’ятати й розуміти.

 Олександр СОЛОНТАЙ, експерт Iнституту політичної освіти:

— Я думаю, що Антиолігархічна програма Президента означає Програму розвитку української економіки.

Існуючу в Україні олігархічну економіку потрібно змінювати не шляхом боротьби з нею, а шляхом створення тієї економіки, яка буде годувати державу.

Зараз країну годують дві економіки — існуюча олігархічна і тіньова. Є, звичайно, зародки малого та середнього бізнесу, міжнародних транснаціональних компаній, але, за великим рахунком, їхня частка незначна.

Коли спілкуєшся з людьми, у більшості випадків розумієш, що вони або зав’язані на великий капітал, який має політичне представництво і тому називається «олігархія», або працюють в тіньовому секторі, ховаючись від держави та органів будь-якої влади, виживаючи і зіштовхуючись сам на сам із різними формами бандитизму. Тому й не дивно, що малий та середній бізнес завжди знаходяться під постійним рейдерським ударом, відбувається постійне спустошення кишень підприємців державою.

Я думаю, що малий та середній бізнес — перший ключ до розвитку української економіки. Другий ключ — це притік іноземних інвестицій та якісна інтеграція української економіки в міжнародний ринок.

Сьогодні розвиток економіки на місцях є практично неможливим, оскільки централізована вся держава. І нинішні умови несприятливі для розвитку малого та середнього бізнесу. Тому починати потрібно, в першу чергу, з політичних реформ. А вже потім — з реформ податкових і таких, що мають безпосереднє відношення до економічного стимулювання. Поки в Україні така судова, правоохоронна системи, як зараз, інвестори сюди масово не підуть. У нас капітал та власність не почувають себе захищеними.

Також сьогодні на економіку дуже сильно впливає існуюча патерналістська політика держави. З одного боку, держава повинна припинити обкрадати людей, а з іншого — припинити дурити. Вона не може для всіх бути хороша: взяти на утримання всю країну. І тут важливим є аспект інформаційно-просвітницької роботи.

Сьогодні дуже багато українців все ж таки зробили крок вперед — перестали бути радянськими людьми і готові відповідати самі за себе. Але друга половина людей до цього часу були працівниками великих підприємств, власники яких — олігархи, або відсталих виробництв, і їх задовольняє така олігархічна модель, коли їм не потрібно думати про завтрашній день.

Тому в побудові неолігархічної економіки потрібно постійно тримати баланс. З одного боку — не вбити великий капітал, з іншого — перетворити його з квазібізнесу на справжній.

Олігархічний та великий капітали — це різні типи економіки. Великий капітал не передбачає утримання за рахунок постійного доступу до бюджетних потоків. Бо зараз часто виходить, що малі платники податків фінансують олігархат шляхом перерозподілення ресурсів. Звичайно, так не повинно бути. У всіх мають бути рівні умови.

Не можна з вовка зробити службову собаку. Але, тим не менше, частина великого капіталу є вимушено олігархічною. Якби вона не приймала цей елемент олігархічності, яким є участь у політиці, то її знищили б інші олігархічні групи. Тому при трансформації ці групи перейдуть на цивілізовані правила, зрозумівши, що так теж можна працювати, а інші, залишившись без бюджетних потоків, перестануть існувати і підтвердять тим, що вони не мали відношення до великого капіталу, а були великими грибками на тілі нашої економіки.

А ще наше суспільство повинно сьогодні бути відкритим і чутливим до всіх інновацій, відкриттів, які відбуваються у світі. Ми повинні бути, як губка.

 Руслан РОХОВ, заступник директора Ділової ради України:

— Олігархи як явище взагалі повинні зникнути. Держава має розслідувати способи набуття капіталів олігархами. Якщо вони були набуті внаслідок корупційних діянь, то їх потрібно націоналізовувати. Водночас я підтримую ідею, що олігархи можуть продемонструвати свій патріотизм і легалізуватися у суспільстві як національна бізнес-еліта через пожертву половини своїх статків у Фонд розвитку України — державну структуру, яка фінансуватиме проекти, націлені на економічний розвиток країни.

За таких умов держава закриє очі на можливі економічні злочини. Але ця амністія не має поширюватись на вчинені економічні злочини в майбутньому чи кримінальні (коли капітал здобували за рахунок «усунення» конкурентів) в минулому. Таким чином одна  частина олігархів відбуватиме термін за ґратами, а їх капітал націоналізовано. А інша — стане національною бізнес-елітою, яка чесно сплачує податки.

Наразі для того, аби обмежити вплив олігархів на процеси в державі, потрібно руйнувати економічну олігополію та політичну монополію, яка забезпечує перебування при владі лояльних до олігархів політиків. Без руйнування олігополій та примусу олігархів до чесного сплачування податків буде дуже важко позбутися їх економічного домінування. Для досягнення першої цілі варто забезпечити більш суворе антимонопольне законодавство та ефективну незаангажовану роботу Антимонопольного комітету України.

З податками складніша ситуація. Можна довго дискутувати про це. Але щоб змусити олігархів сплачувати чесно бодай те, що їм належить платити, потрібна політична воля влади. Способи й інструменти примусу є. Не вистачає лише бажання. І тут ми маємо розуміти, що без обмеження впливу олігархів на формування влади буде важко щось змінити. Стратегічна ціль — обмежити фінансову залежність політиків від олігархів! Для цього слід обмежити вплив олігархів на формування політики. Потрібно, по-перше, зробити прозорим, публічним та підзвітним фінансування партій. По-друге, встановити верхню межу бюджетів виборчих кампаній та єдину ціну на рекламу на час виборчої кампанії. По-третє, прийняти виборчий кодекс, який встановить єдині правила організації та проведення виборів.

Також необхідно істотно зменшити прохідний бар’єр до парламенту і встановити компенсацію затрат на виборчу кампанію партіям, які пройшли в ВРУ, з держбюджету. Це якщо ми говоримо про законодавчі обмеження.

Насправді найсильнішим інструментом обмеження впливу олігархів на політику може стати створення громадянами власної політичної сили, яку вони фінансуватимуть та за яку безкоштовно агітуватимуть. Силу, в якій звичайні люди через вплив на зміст програми формуватимуть порядок денний політики. Силу, котра готуватиме власні кадри та даватиме людям змогу обирати кращих з кращих і приводити їх до влади. Через проходження процедури обирання кандидатів у кандидати — те, що називають на заході «праймеріз».

Звичайні люди, я вже не кажу про малий та середній бізнес, мають зрозуміти, що свої інтереси потрібно відстоювати. Хочеш їсти    — йдеш у магазин і купуєш їжу. Не влаштовують правила і умови життя в країні — фінансуй зміни. Олігархи це давно зрозуміли і тому вже багато років мають на утриманні своїх нардепів. Час звичайним людям зняти рожеві окуляри, забути про порожні обіцянки і почати створювати власну політичну силу.

 Ярослав ЖАЛIЛО, президент Центру антикризових досліджень:

— Під деолігархізацією варто розуміти те, як проводити розмежування між бізнесом та владою. Практично в усьому цивілізованому світі існує спеціальне законодавство, яке визначає міру зацікавленості осіб, чим може займатися чиновних, чим — ні. І в Україні, по суті, є таке законодавство — про митну службу та про запобігання корупції. Але питання не в наявності документів, а в їхньому застосуванні.

Взагалі основним мотивом, який веде до злиття бізнесу та влади, є те, що наразі приналежність до влади може надавати представникові бізнесу два основні бонуси — це безпека від необґрунтованих ризиків щодо його бізнесу (рейдерство, податкові навантаження) і можливість отримувати бонуси на регулюванні бюджетних потоків.

Тому головними кроками на шляху до розмежування бізнесу та влади є, по-перше, забезпечення жорсткого контролю за використанням бюджетних коштів — прозорість, підконтрольність громадськості та держави. Друге — запровадження прозорих ефективних інструментів державного регулювання, які б гарантували реалізацію всіх необхідних базових прав для суб’єктів господарювання.

Це все забезпечується, в тому числі, і умовами Угоди про асоціацію з ЄС. Політичну частину ми вже підписали, тепер чекаємо на підписання економічної частини. Тому, я вважаю, кроком до розмежування політики та влади стане саме просування шляхом євроінтеграції.

Говорити про окрему програму деолігархізації не варто. Потрібно «бити» не по результатах, а по причинах.

Крім того, можна також впроваджувати державно-приватне партнерство — прозорі інструменти держави та бізнесу, які, з одного боку, дозволяють реалізувати потенціал співпраці з державою, а з іншого — все це перебуває на відкритому некорумпованому рівні.

Також треба проводити декорумпізацію. Потрібно запроваджувати максимально прозорі та деперсоналізовані процедури з використанням сучасних комп’ютерних технологій, що в подальшому може розвинутися в електронне урядування.

 Володимир ЛАНОВИЙ, президент Центру ринкових реформ:

— Я бачу три напрямки, працюючи в яких можна запустити антиолігархічну програму для країни. Перший — економічний. Потрібні закони, які обмежують можливість олігархів володіти цілими шматками економіки і користуватися послугами уряду. А це — норма про протидію олігополіям і ефективна діяльність Антимонопольного комітету. І по-третє, маємо ввести плату за користування корисними копалинами та іншими природними ресурсами, які сьогодні сировинні галузі отримують безкоштовно.

Другий напрямок — обмеження прав на володіння засобами масової інформації. Зокрема, щоб в одних руках не було зосереджено більше одного загальнонаціонального каналу, більше одного медіа-холдингу. Для цього мають бути правила продажу акціонерних прав у телевізійних компаніях.

І третій — обмеження участі олігархів або їхніх представників в органах влади: уряді, ВРУ, на місцях.

 Ганна ГОПКО, співкоординатор руху «Реанімаційний пакет реформ»:

— Ми не можемо за один раз викорінити всю олігархію. Але можемо її трансформувати на користь країни. Для цього потрібно, по-перше, встановити нові правила гри — прозорість та підзвітність. А це можна зробити за допомогою ухвалення антикорупційних законів — про доступ до реєстру нерухомості та земельної власності, який зробить прозорим доступ громадян до всіх маленьких «Межигір’їв» по всій країні, про офшорні компанії та їх реальних власників. Також в рамках Реанімаційного пакету реформ ми розробляємо законопроект про медіа-власність. Щоб бачити, хто є реальним власником каналів і хто повинен нести відповідальність.

Також важливо розділити владу і бізнес. Тобто мають бути чіткі закони: став президентом — прощайся зі своїм бізнесом, роби вибір на користь країни.

По-друге, добровільне пожертвування олігархами на соціально значущі речі. Має бути не так, що вони крадуть мільярди, жертвують 0,001%, а піарять себе на всі 100%. Можна змусити олігархів ділитися з народом і працювати на країну. Вони не робили цього під час Майдану, тому зараз вони могли б частину своїх грошей інвестувати в розвиток країни. Україна не повинна бути сировинним придатком. Потрібно проводити таку політику, яка б сприяла державницькому мисленню олігархів. Щоб вони розуміли, що Україна — це місце їх збагачення та інвестування.

У світі була програма The Giving Pledge — коли за життя половину статків такі, як Білл Гейтс, жертвували на соціальні програми. І Пінчук сказав, що він приєднується, але поки не видно жодних результатів. А він, наприклад, міг би подарувати один із каналів на громадське телебачення. Якби Ахметов, Коломойський та Фірташ, які вивезли мільярди, вирішили скинутись — можна було б добудувати новий корпус в ОХМАТДИТі, в якому вперше в Україні будуть робити трансплантацію кісткового мозку від неродинного донора.

За допомогою цих двох механізмів — законодавство та популяризація благодійних внесків — ми будемо впливати на політиків, вони менше крастимуть з бюджету. Щоб не були в парламенті партії олігархів. Щоб з’являлися ідеологічні партії, і тоді вплив олігархів зменшуватиметься. Тобто потрібно і законодавство залучати, і створювати серед них моду на благодійність.