Чужі серед чужих

Як кажуть, великим кораблям — велике плавання... Так ось, цих «кораблів» сьогодні на широких ланах України в особі великих латифундистських компаній всього кілька десятків із 18 тисяч різних агроформувань. Зате свої «фішки» вони розставили майже у 20% сіл та орендують понад 40% гектарів ріллі в Україні. Як це їм вдалося, витіснивши, а чи переманивши на свій бік місцевих орендарів, окремим з яких навіть передовірили свої права, уже не є секретом. Селяни, які здали їм в оренду землю, і, здебільшого, — не з власної волі, тепер плутаються не лише у назвах фірм, бо вони часто змінюються, а й у прізвищах справжніх власників, а не їх довірених, ба й підставних осіб.

Схема таких «добровільних союзів» з пайовиками почалася активно розроблятися років із п’ять тому. Механізми відомі: спочатку, не без сприяння місцевих чиновників, доводили до банкрутства господарство, потім дискредитували «неслухняного» керівника сільгосппідприємства. А далі — справа техніки. Хто пручався — застосовували рейдерські методи. Отже, рейдерство в Україні пройшло обкатку спершу на селі, на безправних селянах, а потім вже розповсюдилося на інші галузі та сфери. Причому все проходило під прикриттям місцевих силовиків і за сприяння районних судів, за майже повної покори сільських жителів. Це вже коли рейдери добралися до великих міст і столиці, то їхня «діяльність» засвітилася у засобах масової інформації і ми стали свідками захоплень чужих підприємств бандитськими методами.

Звичайно, що таким способом «брали села» не всі великі компанії, але більшість із них. І всі без винятку обіцяли якщо не золоті гори, то нове заможне життя, не уточнюючи, кому та коли. Тепер про заможне життя. Візьму для прикладу один район — Монастирищенський на Черкащині. Майже 70% земель уже чотири роки тут орендують три товариства з обмеженою відповідальністю, за якими стоять великі компанії не обласного рівня. Під їхньою «батьківською» опікою 15 сіл — третя частина. Що змінилося за цей час у селах? Практично нічого: не побудовано за їхньою участю жодного соціального об’єкта, не збільшилося доріг із твердим покриттям, не виріс добробут селян, не скоротилося безробіття, у плачевному стані тваринництво, оскільки ця галузь не входить у коло інтересів компаній. Припинили працювати переробні підприємства — а це сотні робочих місць для сільських жителів. Близько півтисячі селян втратили роботу. А щодо вирощеної продукції, то усе, що вирощується, вивозиться у невідомому напрямку без згоди селян — власників землі, яка й має їх годувати. Тобто, яку сферу не візьми — скрізь частка «не». Для селян.

Зате суцільні «плюси» для орендарів. Навіть указ Президента й розпорядження Кабінету Міністрів про підвищення мінімальної орендної плати з

1,5 до 3% за користування землею (паєм) для них не указ, бо носить рекомендаційний характер, оскільки держава, за висновками експертів, не може втручатися в орендні відносини. А, до речі, саме до цих суб’єктів і спрямовані в першу чергу вимоги Президента й Кабінету Міністрів, продиктовані скаргами селян. Проте саме представники цього бізнесу стали першими в позу ображених.

ФІГАРО ТУТ, ФІГАРО ТАМ

Хоч як це дивно, але з юридичної точки зору великий бізнес не може вважатися ні сільським, ані тим більше селянським, оскільки найчастіше ці структури обходяться без залучення робочої сили і майна пайовиків даного населеного пункту, а землі сільської території використовують лише як сировинну базу на орендних засадах. Всього три-чотири рази на рік приїжджають у село мобільні бригади представників цих великих фірм: посіяти, обробити посіви та зібрати врожай. Невипадково їх називають «гастролерами». А чому б не узаконити норму, згідно якої кожен, хто бере землю в оренду чи купує її, зобов’язаний створити у селі агропідприємство та відповідну кількість робочих місць?

З іншого боку — невигідний такий бізнес і для бюджету села. Бо як платники основних податків ці компанії зареєстровані в основному у великих містах, де й сплачують їх. А свої стосунки із сільською радою (громадою) підтримують на умовах добровільного спонсорства, тобто хочуть — допоможуть, не хочуть — вигадають сто причин. Або більш-менш впорядкують одне село з десяти і рекламують це по всіх ЗМІ.

Хоч як це дивно, але офіційно і претензій до них не пред’явиш, бо юридично вони не зобов’язані дбати про соціальний розвиток. А узаконити ці стосунки не поспішають. Чому б, наприклад, не узаконити обов’язкове, а не добровільне укладання відповідних правових угод між компанією (орендарем) і сільською радою? Тобто між комерційною структурою і державною? Адже селяни-орендодавці є членами сільської громади, жителями села, і їхні паї, з яких орендар має певний матеріальний зиск, повинні працювати на соціальний розвиток села. На утримання тих об’єктів, якими користуються селяни: школи, лікарні, й т.д. Інших ресурсів, крім землі, немає. Причому ця допомога може бути не лише у вигляді прямих фінансових внесків. Головне, щоб ці стосунки були узаконеними і прозорими для громади.

ПРИБУТОК БУДЬ-ЯКОЮ ЦІНОЮ

Серйозні претензії саме до цього «гастрольного» бізнесу пред’являють агрономічні та екологічні служби. Перші — за нехтування системою землекористування, зокрема сівозмінами, руйнування структури грунтів, їхнє виснаження, другі — за надмірне техногенне та хімічне навантаження на навколишнє середовище. Адже відомо, що у цих великих компаній мета одна — прибуток будь-якою ціною. Тому вони не обтяжують себе набором різних культур, а спеціалізуються лише на тих, що потребують менше затрат і мають попит на зовнішньому ринку: зерно колосових і кукурудзи, насіння соняшника й ріпаку. Інші підгалузі рослинництва їх не цікавлять. У гонитві за високими врожаями застосовується надмірна кількість хімічних препаратів. Більш того, усе частіше для обробітку посівів використовується власна сільськогосподарська авіація. І при цьому не завжди дотримуються правил екологічної безпеки, чим спричиняють шкоду як селянським господарствам, так і навколишньому середовищу. Один із таких випадків трапився цього літа у згаданому вже Монастирищенському районі. Тут авіатори так захопилися роботою, що не помітили людей, які працювали на полях малого фермерського господарства.

І ще один важливий нюанс. Саме великий бізнес найбільш зацікавлений у найскорішому знятті мораторію на купівлю-продаж землі. Маючи крупний капітал і свої банки, вони готові оптом скупити не тільки орендовану ними землю, а й решту. Їм потрібна лише земля, без села і людей. Причому саме зараз, на нинішніх умовах недосконалої законодавчої бази, зміцненню якої вони й протидіють усіма засобами. Але зате в будь-який момент готові не тільки змінити під себе Земельний кодекс, а й навіть Конституцію, аби тільки розширити свої земельні володіння. Така філософія нинішніх аграрних латифундистів. Тому невипадково доводилося чути, що за таких підходів, з такими апетитами цей вахтовий бізнес ніколи не стане своїм серед своїх. «Він чужий селянам по духу, — зізнався один сільський голова. — Ці хлопці, як Фігаро: то тут, то там. Для них головне — сьогоднішній зиск, а село хоче мати майбутнє. Село повинно молодіти, а не старіти. А це можуть зробити лише свої, місцеві, а не заїжджі. Колись навіть поміщик жив у селі, а не в столиці. Люди вже починають це розуміти».

До речі, місцевих, зокрема районних чиновників, влаштовує така розстановка бізнесових структур на селі. Бо для чого, наприклад, морочити голову з десятками різних малих і дрібних господарств, якщо простіше й вигідніше для себе мати справу з однією чи двома-трьома великими компаніями...