Чи таке воно доступне «Доступне житло»?

Учора прем’єр-міністр України Микола Азаров та міністр житлово-комунального господарства Анатолій Близнюк урочисто відкрили роботу триденного виставкового форуму «Доступне житло»: від держави до людини, від ідеї до квартири», приуроченого 21-й річниці проголошення незалежності України. Упродовж трьох днів чиновники різних рівнів планують обговорити різні аспекти державної житлової політики. Зокрема, на сьогодні заплановано обговорення програми забезпечення молоді житлом.

Напередодні «День» поспілкувався з реальними героями програми «Доступного житла».

То що ж таке «доступне житло»? Як виявляється, це словосполучення можна трактувати по-різному. Якщо ви, так само, як співрозмовник «Дня» Валерій Хомич, інвестор (інакше кажучи, — покупець), то під цим терміном уявляєте нормальну квартиру з комунікаціями в добудованому будинку. Та біда в тім, що забудовники, та й чиновники теж, бачать «доступне житло» трошки іншим.

Історія багатодітної родини Хомич, яка 2010 року вирішила скористатися державною програмою «Доступне житло: 70 на 30» (70% вартості квартири інвестор сплачує сам, 30% — покриває держава) і придбала квартиру в запропонованому програмою житловому комплексі «Петрівське», яскравий тому приклад. Але про все по порядку.

Понад п’ять років тому в передмісті Києва з’явився новий будівельний майданчик. 2008 року інвестори уклали угоди про участь у фонді фінансування будівництва з ККУП — «Фінансовою компанією «Житло-інвест» (директор Михайло Валентинович Сірий). Забудовником об’єкта було обрано ТОВ «Екобуд» (генеральний директор Андрій Юрійович Сербін — син народного депутата від Блоку Юлії Тимошенко Юрія Сербіна), його замовником — ТОВ «Бастіон 2005» (директор — Павло Миколайович Татаренко). Більшість довірителів сплатили того ж року повну вартість квартир. Термін введення об’єкта будівництва в експлуатацію було зазначено четвертим кварталом 2008 року. Згодом він переносився ще п’ять (!) разів. Однак і після фактичної здачі в експлуатацію (30 червня 2011 року) жити в ньому було практично неможливо, адже були відсутні майже всі необхідні комунікації.

Про усю цю передісторію сім’я Хомич дізналася надто пізно. 2002 року Валерій Хомич вирішив скористатися допомогою держави у вирішенні квартирного питання своєї молодої родини й, як годиться, став на чергу. Через два роки, за сприяння Фонду молодіжного житлового кредитування, сім’я взяла в кредит невеличку (30 метрів квадратних) однокімнатну квартиру. Однак вже згодом у сім’ї Хомич народилося ще двійко хлопчиків. Тож багатодітній родині тулитися в однокімнатній квартирі стало тісно, й 2010 року сім’я вдруге звертається по допомогу до держави й стає власником двокімнатної квартири у вищезгаданому ЖК «Петрівське». «Ми були безмежно щасливі, — пригадує в розмові з «Днем» Валерій. За виручені від продажу однокімнатної квартири гроші нам вдалося погасити попередній кредит і фактично виплатити нову двокімнатну квартиру (родина Хомич скористалася програмою «Доступне житло», за якою 70% вартості сплачує особа, а 30% відшкодовує держава). Нам удвічі вдалося збільшити свою житлову площу. Адже ми жили на 30 квадратних метрах, а тепер придбали 70».

Та чи могла тоді, у листопаді 2010 року, родина Хомич подумати, що насправді радіти їм нема підстав, що їхня квартирна проблема не просто не вирішилась, а лише почалась, так само як і в решти 18 родин, які разом з ними придбали «доступне житло» в цьому будинку. Чи міг Валерій Хомич передбачити, що в серпні 2012 року на диктофон журналістові буде говорити, що він і всі члени його родини через «доступне житло» не поліпшили свої житлові умови, а, навпаки, погіршили, фактично стали бомжами: без прописки, без даху над головою і з трьома дітьми на руках?

Родина Хомич заселилась у нову квартиру 15 червня 2011 року, хоча нова домівка була ще не готова до експлуатації. «Мусили. У нас не було коштів, щоб винаймати житло, а невідомо, скільки забудовник ще тягнутиме... — розповідає Валерій. — Тому в червні 2011 року ми підписали договір, що починаємо робити в квартирі ремонт. І, можна сказати, фактично заселилися в квартиру. У нас не було постійного водо-, газопостачання, електроенергії. Все було тимчасово підключено з будівельного майданчика». До слова, в таких умовах мешканці цього будинку живуть і донині (за винятком теплопостачання, тепло найбільш «активним» інвесторам, які «обгавкали», як каже пан Валерій, не один державний кабінет, його включили в грудні 2011 року). А за паперами будинок вже понад року (від 30 червня 2011 року) здано в експлуатацію. Тепер, як розповідає співрозмовник «Дня», цією декларацією про готовність прикривається від інвесторів не лише забудовник, фінансова компанія, а й міністр. «Я сам не був на зустрічі, бо мав відрядження. Ходили наші інші інвестори. То їм міністр Близнюк відповів, що чого ви до мене ходите, от декларація, що будинок здано. Якщо є якісь проблеми, йдіть у суд», — каже Хомич.

Але до суду, говорить чоловік, звертатися — марна справа. У піраміді з трьох організацій — замовник, фінустанова та забудовник — марно шукати винного. Та ще й «дах» у цієї структури «міцний». «Буквально в той же день, як ми купили квартиру, я почав шукати інформацію про забудовника, фінансову компанію... І коли знайшов, то аж вжахнувся», — розповідає «Дню» Хомич. — Виявилося, що наш будинок мали ввести в експлуатацію ще 2008 року. За два роки цей термін переносили п’ять разів. Виявилося, що цей проблемний будинок просто «всунули» в програму «Доступне житло». Чоловік припускає, що таке стало можливим через безпосередню причетність до забудовника народного депутата від Блоку Юлій Тимошенко — Юрія Сербіна. Адже потім, зауважує Хомич, прізвище цього нардепа неодноразово фігурувало у справі. Буцімто провадження по справах, які починала прокуратура, зупинялися за втручанням депутата.

Валерій Хомич переконаний: держава має допомагати молодим сім’ям у вирішенні квартирного питання. І добре, що в Україні є та діє програма «Доступне житло». Однак радить усім, хто хоче стати її учасником, добре вивчити наперед, яке житло вони купують: історію забудовника, будівництва, гарантії тощо. Адже на своєму прикладі переконався, що участь держави далеко не гарантує відсутності проблем, а часто, навпаки, — «прикриває».