Де наші Маски, Цукерберги і Блумберги?

Приказка: «Риба шукає, де глибше, а людина, де ліпше...» дуже точно пояснює сутність міграції, завдяки якій, зрештою, і сформувалася людська цивілізація. Українці також зробили вагомий внесок у ці процеси, рухаючись на всі чотири сторони п’ятьма послідовними хвилями. Перша — 1895—1900-й, друга — з 1914—1920-й, третя — 1939—1947-й, четверта — 1991—2000-й, п’ята — 2014—2020-й. Їхні межі, звісно, позначені умовно.

Напрямки міграції — Канада, США, Бразилія, Аргентина, Чилі, Парагвай, Австралія, Європа, останнім часом до цього переліку додалася Туреччина, Китай, Сінгапур, Таїланд, Японія, Африка, одне слово, наші є скрізь. Одні народи більше схильні до міграції, інші менше, українця взагалі можна назвати перекотиполем, бо кожен стоїть однією ногою в себе на городі, а іншою — десь у Мадриді чи Торонто, або на польських, британських, німецьких полуничних плантаціях.

Не лише бідність, безземелля, пошуки кращої долі женуть наших співвітчизників за кордон, а й особливість унікального геополітичного становища України. Ми розташовані на межі трьох цивілізацій: євроатлантичної, євразійської і мусульманської. Впродовж останніх віків ці геополітичні брили, торкаючись одна одної, та ведучи боротьбу за цю межу, спричиняли струси, котрі й призводили до міграційних хвиль. Люди рятувалися від голоду і безземелля, воєн, революцій, політичних репресій, шукали самореалізації, свободи, захисту своїх прав. Загалом, без врахування четвертої і п’ятої хвиль, тобто ще до 1950-го за кордоном осіло понад 20 млн людей. Це українська діаспора, яка пустила глибоке коріння в тамтешні суспільства, дала їм два-три покоління висококласних працівників різноманітних сфер діяльності: космосу, політики, мистецтва, фермерства, інженерії та інших. Четверта хвиля, яка розпочалася після розпаду СРСР, винесла з собою близько семи мільйонів українців. Це мігранти-заробітчани, які й досі зберігають тісні зв’язки зі своєю батьківщиною, добре розуміються на процесах, які там відбуваються, чимало із них встигло легалізуватися, придбати житло і тепер претендують на тамтешнє громадянство.

Особливість останньої П’ятої хвилі полягає в мобільності, вона діє за принципом припливів і відпливів, або човників, тобто може й не осідати в інших країнах, як чотири попередні, а повертатися додому і знову вирушати за кордон. Осідають і пускають коріння лише ті мігранти, які повністю втратили надію на позитивні зміни в нашій країні. Ці люди втікають із невільного світу у вільний. Як не крути, все вказує на те, що вся територія колишнього СРСР ще й досі належить до Невільного світу. Це, коли люди беззахисні перед бюрократами, бандитами, мажорами, рекетирами, рейдерами, корупціонерами, бідністю, хворобами, неправдою, терористами, агресорами.

Останній випадок, який стався в Кагарлику на Київщині, де двоє покидьків поліціянтів вибивали свідчення з допомогою ґвалтування та катування, дуже красномовно свідчить про те, що ми живемо в країні, яка успадкувала традиції царської унтер-пришібєєвщини та енкаведистської радянщини, коли правоохоронні держиморди чинили точно так же, як і кагарлицькі садисти в погонах. У світі невільному діють не закони, а система кругової поруки, договорняки, телефонне право і право сили. Перестрілка у Броварах — теж яскрава ілюстрація нинішнього стану України. Так, ми й справді зробили кілька важливих кроків у бік Вільного світу: референдум 1991 року, Майдани 2004 та 2014 років, але невільний світ все одно нас в’яже по руках і ногах феодальними традиціями та ментальністю двох попередніх імперій.

Саме на цій основі сформувалася у 1990-х кланово-олігархічна система, котра не набагато краща від попередньої. Це територія ризику для чесного бізнесу. Тож хіба треба дивуватися, що Україну з її величезними економічними можливостями та багатющими ресурсами інвестиції обходять десятою дорогою, хоча завдяки цим вливанням можна було б створювати робочі місця, розбудовувати економіку. Знаю масу випадків, коли інвестор приїздив у якесь депресивне містечко ( а їх в Україні — море), звертався до місцевої влади з проханням виділити земельну ділянку під будівництво підприємства, але тут же наражався на «гостинність» мера і депутатської братії, котрі вимагали й собі по жирному шматочку. Інвестор, звісно, показував їм дулю в кишені і розвертав голоблі, а місцеве населення змушене було шукати заробітку за кордоном.

Впродовж останніх двох десятиліть можна було б вибудувати цілісну систему заходів, спрямованих на розвиток конкурентоспроможної економіки, однак у наших можновладців та батьків системи, вочевидь, була інша мета. Трудова міграція стала складовою кланово-олігархічної системи. Заробітчанство виконувало для неї роль запобіжного клапана: якщо накопичувалася критична маса ініціативних, креативних, енергійних — клапан автоматично відкривався — вони автоматично вилітали за межі караїни. Окрім цього економіка одержувала бонус у вигляді заробітчанських перерахувань від $ 1—2 млрд у 1992 році до $12 млрд у 2019 році. За неофіційними даними ця сума на 7 млрд більша.

Дехто помилково називає ці гроші інвестиціями, насправді ж вони були спрямовані в основному на проїдання, тобто підтримку стабільного споживчого попиту в середині країни попри різні кризові коливання. Тобто міграція практично підпирала систему, підвищуючи її життєздатність, і в той же час стримувала розвиток громадянського суспільства і держави, оскільки знекровлювала їх, ставила хреста на розвитку науки, освіти, медицини, управління, культури. Тобто міграція внесла дуже вагомий внесок у жахливу деградацію, яка вразила буквально всі сфери нашого життя. Зверніть увагу: всі наші національні світочі, якими ми пишаємося, народилися і сформувалися в XIX та XX століттях в умовах двох імперій. А де ж наші генії, які мали б сформуватися впродовж останніх 30 років? Вони прибирають, доглядають, будують за кордоном або створюють комп’ютерні програми в інноваційних лабораторіях Ілона Маска та інших іноземних мільярдерів.

Ще один важливий аспект: трудова міграція підтримує нашу економіку лише в тому випадку, якщо вона дозована, збільшення чи зменшення потоку заробітчан може створити проблеми. Що, зрештою, й сталося після 2014 року, коли почалася П’ята хвиля. Тоді українці перевиконали норму із заробітчанства відсотків на 300, що одразу викликало напругу на внутрішньому ринку праці: роботодавці, в тому й числі аграрники, аби втримати кваліфікованого механізатора чи іншого фахівця, вимушені були підвищувати заробітну плату до рівня близького європейському. Це одразу позбавило нашу відсталу пострадянську економіку головної фішки — дешевих трудових ресурсів, завдяки якій вдавалося триматися на плаву та одержувати непогані прибутки. В 2020-му після оголошення світового карантину, пов’язаного із COVID-19, на внутрішньому ринку праці виник перекіс в інший бік: в Україну повернулося близько 1,2 млн мігрантів П’ятої хвилі.

Так, ми й справді мріяли про повернення більшості заробітчан, але ж не так раптово! Це ж просто удар нижче поясу! Чи треба бути великим економістом, соціологом, щоб передбачити катастрофічні наслідки цієї ситуації: обвал на внутрішньому ринку праці, зростання рівня злочинності, підвищення політичної напруги, позаяк виникає благодатний ґрунт для популізму, який своєю чергою, може призвести до нового вибуху, який не переживуть ні система, ні держава. Ну, системі туди й дорога, а от державу шкода, бо дуже вона для нас дорога. В цій ситуації найрозумніше було б за найменшої нагоди відпустити заробітчан на волю, і навіть організувати для них чартери, а можливо й навіть державне бюро, яке опікувалося б проблемами мігрантів. Тим більше, що попит на наші руки у Європі шалений. Згідно з даними Financial Time, для сезонних робіт в Німеччині потрібно 300 тис, в Італії — 250 тис, у Франції — 100 тис, в Іспанії і Великобританії — по 80 тис, але найбільше сезонних працівників потребують у Польщі — 480 тис.

Однак очільники українського уряду стали зображати із себе великих реформаторів, пообіцявши дати кожному заробітчанину по лопаті і кайлу та сплачувати кожному щомісяця по 6—7 тис грн. Вочевидь, їм примарилися лаври Рузвельта, котрий у часи Великої депресії врятував країну розбудовою інфраструктури, або ж вирішили приміряти френчі та галіфе менеджерів сталінського режиму, які в роки соціалістичної індустріалізації гнобили мільйони людей на ударних будовах. Одне слово, у програмі уряду не пахне ні ринковим мисленням, ні стратегічним завбаченням. Це все той же дрімучий совок із Невільного світу, який будується на трьох китах: «нє пущать», «запрєщать» і «стращать».

Якщо обмежувати міграцію, то лише економічними засобами. Окрім залучення інвестицій, макроекономіка знає низку інших методів стримування міграції: мікрокредитування, зниження відсотків за кредити, податкового тиску, підтримка малого та середнього бізнесу( особливо в аграрній сфері); виділення державних грантів на бізнесові стартапи; підвищення митних ставок на імпортні товари, розвиток аграрного дорадництва, завдяки якому можна було б підтягнути професійний рівень дрібного фермерства; підвищення рівня мінімальних заробітних плат, що постійно підхльостувало б ріст оплати праці на внутрішньому ринку, посилена увага до професійного навчання, повноцінне фінансування науки й вищої освіти і таке інше.

Надмірна неконтрольована міграція шкодить не лише Україні, але й Вільному світу, бо він здобуває не лише геніїв, але й традиції країн третього світу, втрачає свої цивілізаційні надбання і зрештою, перестає бути Вільним. Про це свідчать останні події у США. І якщо володарі та жреці цього світу зрозуміють небезпеку цих процесів, то мають негайно кинути свої величезні накопичення на подолання бідності, безробіття, голоду, врегулювання конфліктів.