«Гори Аладдіна»
У кожному териконі «закопано» мінімум 100 мільйонів доларів, запевняють донецькі вчені. Але їх не чують...
Нещодавно міський голова «шахтарської столиці» Олександр Лук’янченко мусив визнати, що розрекламована програма з розпродажу териконів, розташованих на території міста, не спрацьовує. Мовляв, навіть у тих випадках, коли приватним фірмам за безцінь пропонували старий породний відвал практично у центрі, аби розчистити його і потому на власний розсуд використовувати вивільнений майданчик, — бажаючих не знаходилося. Бізнесмени, порахувавши потенційні витрати, обирали менш екзотичний варіант, хоч і десь на дальньому передмісті.
Схоже, і надалі Донецьк «прикрашатимуть» кількадесят штучних гірських новоутворень, яких так лірично оспівано в віршах радянської доби. Проте в реальному житті терикони місцевих шахт приносять місту виключно проблеми. Мало того, що вітри розносять звідти навкруги дрібний, дошкульний, усюди проникаючий пил — значна частина з тих промислових звалищ пустої породи, колись виданої на-гора разом із донецьким вугіллячком, потроху тліє, отруюючи атмосферу чадним газом та сполученнями сірки.
Час від часу, ті поетичні «блакитні донецькі гори» взагалі перетворюються на справжні вулкани, несподівано вибухаючи та викидаючи в повітря багатотонні кам’яні брили. Наймаштабніший з таких випадків, у сусідньому с Донецьком Селідовому, забрав колись безліч людських життів.
РАХУНОК НА МІЛЬЯРДИ
Між тим, існують варіанти цивілізованого вирішення проблеми териконів. Автором одного з них є заступник директора Державного науково-дослідного інституту по безпеці робіт у гірничій промисловості Анатолій Мнухін. Відомий в галузі фахівець стверджує: утилізувати породні відвали не лише доцільно — кожен з них здатен принести прибутків не менше як на сотню мільйонів у твердій американській валюті. Далі арифметика проста: десять териконів — мільярд. А по всьому Донбасу таких покинутих напризволяще «скарбниць» набереться понад тисячу, то ж голова йде обертом...
— Нами пропонується комплексна, стовідсоткова переробка накопиченої гірничої маси, — розповідає «Дню» Анатолій Григорович. — Спочатку звідти треба забрати залізну руду. Її там відносно небагато, однак та обставина, що сировина перебуває буквально попід ногами, гарантує комерційний інтерес. Потому йде алюміній. Чи знаєте ви, що терикони майже наполовину складаються з глинозему? Того самого, який, для виплавки «крилатого металу», Україна імпортує аж із Нігерії. Далі рідкоземельні метали: германій (медицина, електроніка, виробництво штучних матеріалів з наперед заданими властивостями), скандій (якісні сталі, космічна та авіаційна техніки, фізика наднизьких температур), галій (атомна енергетика, лазери, сонячні батареї). Тут обсяги видобутку рахуються вже не на тонни — на кілограми, проте й ринкові ціни на таку продукцію порівняні із золотом. До речі, благородний жовтий метал також трапляється у вугільній породі, але то окрема розмова.
Те, що залишилося наприкінці утилізаційного циклу, є якісною сировиною для будматеріалів, зокрема, цегли. Зрештою, там, де здіймався нікому не потрібний терикон, виникає облагороджена територія, придатна й для будівництва, і навіть для сільського господарства. А переробний комплекс, в складі кількох мобільних блоків, переїжджає на нове місце.
— Але ж, — питаємося у Мнухіна, — як відомо, видобуток рідкоземельних металів», як, втім, і будь-яке збагачення мінеральної сировини, екологічно брудний процес, пов’язаний із додатковим навантаженням на навколишнє середовище. Для Донбасу, який сповна сьорбнув «благ» індустріалізації, то чимала погроза.
— Існують, вже випробувані на практиці принципово нові, «чисті» методи збагачення, — заспокоює Мнухін. — Наприклад, поділ сировини на фракції електростатичним методом. Це до того ж у десятки разів дешевше традиційних, старих технологій, що здебільшого використовують велетенські сепаратори зі спеціальними технічними рідинами. Для подрібнення ж гірничої маси ми пропонуємо використовувати так званий електровибух.
Додатковий плюс: після ліквідації чергового терикону відкриваються можливості вигідно реалізувати квоти на викиди парникових газів згідно з Кіотським протоколом. Бо світова економіка нині переорієнтується на найдбайливіше ставлення до природних ресурсів, щільну економію енергії та матеріалів.
«ПОВІЙ, ВІТРЕ, ПОВІЙ, БУЙНИЙ»
Ну а поки донецькі рукотворні гори непорушно стоять — ще один дослідник агітує за оригінальний метод їх використання. Професор Донецького національного технічного університету, завідувач кафедрою «Природоохоронна діяльність» Віктор Костенко пропонує розташовувати на верхівках териконів вітроагрегати. Резони на користь такої пропозиції доктор наук приводить вагомі: вишка електрогенератора, здійнята на багатометрову висоту, «впіймає» вітри більшої сили та сталості. До того ж, навколо породних відвалів згідно з законодавством виділяється санітарна зона відчуження, а це означає, що низькочастотні звуки від велетенського пропелера турбіни не заважатимуть населенню. Навіть імовірність того, що пташині зграї на шляхах своєї міграції раптово потраплять у своєрідну «м’ясорубку», різко зменшується.
Ідея пристосувати донецькі породні відвали для використання сили вітру взагалі-то не нова. Приблизно чверть століття тому один із всесоюзних НДІ планував розмістити експериментальну вітротурбіну прямо в центрі індустріальної Горлівки, на териконі шахти «Кочегарка». Дослідники підрахували, що у разі успіху та наступного поширення експерименту — екологічно чистою електроенергією можна буде забезпечити всю вугільну галузь Донбасу. Проте згодом про терикони надовго забули.
Здається, що нікому, крім поодиноких ентузіастів, не потрібні ті «гори Аладіна» й сьогодні: влада регіону все виглядає з-за кордону омріяні інвестиції, великий бізнес витискує з радянського спадку, металургійних та інших промислових активів, останні прибутки. Подбати про завтра — бажаючих немає?
