«Грабіж» у особливо великих масштабах

Про недолугість монетарної і передусім валютно-курсової політики свідчить нинішня жорстка кризова ситуації у фінансовій системі країни. Непродумане, а в чомусь й авантюристичне запровадження так званого гнучкого (плаваючого) курсу гривні та сподівання керівництва НБУ на «невидиму руку» ринку зумовило повну дезорганізацію фінансово-монетарного організму. Плаваючий курс — це ринковий індикатор для чітко унормованої законодавчо сталої та ефективної ринкової економіки, яка спирається на дієздатні державні інститути. Україна не відповідає вказаним критеріям навіть у мінімально наближеному контексті. За таких умов відпускання валютно-курсової політики «на волю» — злочин (від українського — чинити зло).

Причиною нинішньої фінансової кризи є безвідповідальність та непрофесійність  керівництва Національного банку. Досить влучно щодо професійності нинішнього керівництва НБУ висловився професор Гальчинський А.С.: «Коли я чую, що НБУ не прогнозує валютного курсу, а визначає тільки інфляцію, мені стає ніяково. Якби мені таке сказав мій студент, він усе життя перескладав би екзамен із теорії грошей. Валютний курс є основним компонентом інфляційної динаміки, як це можна ігнорувати?»

ДІАГНОЗ

Саме через монетарну політику НБУ нинішня ситуація в країні засвідчує гірку й небезпечну очевидність — монетарно-фінансова криза, спровокована недолугою валютно-курсовою політикою НБУ, зумовлює й перманентно провокує неминучість фінансового дефолту Української держави.

Дефолтну системну загрозу чітко усвідомлює найбільш поінформована щодо фінансово-економічної ситуації в Україні інституція — Міжнародний валютний фонд (МВФ). Саме тому її представники примушують українську владу, попри безпрецедентний валютний голод, до кінця поточного року наростити так звані міжнародні валютні резерви щонайменше до 15 млрд дол. Нагадаємо, що рахунки вітчизняних валютних резервів знаходяться в США. Така очевидність є гарантією їх автоматичної «націоналізації» у разі оголошення фінансового дефолту.

Дійсно, діюча в країні монетарна політика фактично провокує та зумовлює невідворотність фінансового дефолту. Його чинниками й ознаками на сьогодні є: по-перше, розмір загальнодержавного боргу (зовнішнього і внутрішнього) уже значно перевищує доходну частину бюджету, а виплати на погашення боргів разом з відсотками перевищують обсяги всієї його видаткової частини; по-друге, катастрофічне обезцінення гривні, яке своєю чергою зумовило рецидиви валютного шахрайства та активізацію кримінально-тіньових ринків; по-третє, на внутрішньому (і передусім, споживчому) ринку буяє некерована цінова інфляція; по-четверте, з банківської системи активно виводяться зарубіжні активи, і нині країну оминають не лише портфельні інвестори, а навіть спекулятивний капітал. 

Водночас процедури надання валютних позичок безапеляційно захищають інтереси кредитора. Кредити МВФ не націлені на фінансування перспективних напрямів реальної економіки, її виробничого сегменту. Умови, за яких Україні надаються кредити, провокують абсолютне зубожіння усіх верств населення — від державних службовців до пенсіонерів.

«ЛІКИ» ВІД МВФ

Так, якщо Україна й отримає у березні 10 млрд дол. від МВФ, то левову частку буде спрямовано на погашення кредитів і процентів по них за попередні роки, решту буде відправлено у так звані міжнародні валютні резерви. Водночас ніхто не звертає уваги на очевидний парадокс: меморандуми з МВФ (відповідні зобов’язання) підписує уряд, а кошти нараховуються на зарубіжні рахунки НБУ. До того ж надана в кредит валюта фактично не перетинає вітчизняних кордонів.

Україна потрапила в монетарні тенета МВФ з перших років своєї незалежності. Під впливом та рекомендаціями зарубіжних радників був розроблений Закон України «Про Національний банк України», незалежність (а точніше безконтрольність) якого є безпрецедентними за світовою практикою.

Ідеологами та розробниками закону про НБУ було взято до уваги й абсолютизовано лише ті положення, де йдеться про свободу і незалежність ЦБ. Інші, не менш важливі аспекти правової регламентації статусу центрального банку, фактично були зігноровані.

Кожен, хто уважно прочитає закон про НБУ, зрозуміє разючу очевидність: незалежність центрального банку Української держави є абсолютною. Український центральний банк законодавчо отримав особливу індульгенцію — абсолютну і повну безконтрольність щодо емісійної політики, умов розміщення і використання золотовалютних резервів держави. Закладена в законі модель гарантує «особливому центральному органу державного управління» (ст. 1) превалювання прав над обов’язками. НБУ не несе найменшої правової відповідальності за свою грошово-кредитну і валютно-курсову політику. Це є безпрецедентною щодо світового досвіду практикою.

Парламент та уряд не вправі контролювати емісійну політику та ситуацію із валютними резервами. Однак суспільна відповідальність при цьому перекладається на уряд та Верховну Раду країни.

Доречно нагадати, що центральні банки країн далекого зарубіжжя фактично підпорядковані Міністерству фінансів або Держказначейству і вважаються «банками уряду». Центральні ж банки країн-членів ЄС підпорядковані Європейському центральному банку. Юридичний статус ЄЦБ передбачає його домінування над національними центральними банками.

Різновидом акціонерної структури центрального монетарного регулятора є Федеративна резервна система США (ФРС). ФРС є досить незалежною інституцією. Водночас Рада керуючих ФРС повинна координувати свої дії з політикою президентської адміністрації і конгресу. А емісійну політику диктує ФРС держказначейство США. 

Однією з причин ситуації, що ми живемо з простягнутою рукою і за рахунок перманентних зовнішніх позичок є та, що Україна законодавчо відмовилася від використання власних емісійних ресурсів для розв’язання загальнодержавних проблем.

Так, закон про НБУ вміщує статтю прямої дії (с. 54), яка забороняє центральному банку надавати прямі кредити як у національній, так і в іноземній валюті на фінансування витрат державного бюджету України. Це була принципова передумова надання так званої допомоги з боку міжнародних фінансових інституцій.

Аналогічна заборона продубльована в ст. 15 (п. 2) Бюджетного кодексу України. А ще раніше і Законі України «Про реструктуризацію боргових зобов’язань Кабінету Міністрів перед Національним банком України» (№1697-ІІІ від 20 квітня 2000 р.).

Водночас світова практика свідчить про те, що емісійне фінансування урядів дозволено без обмежень — в Японії, Франції, Китаї, Норвегії, Новій Зеландії, Панамі, Перу, Пакистані; дозволено з певними обмеженнями — Аргентині, Великій Британії, Італії, Іспанії, Німеччині, Нідерландах, Швеції та інших країнах.

Також одним із стереотипів, який активно нав’язується вітчизняному уряду й політикуму, є сприйняття проявів інфляції як найбільшого зла, з яким необхідно вести жорстку боротьбу. Водночас інформаційно методично нагнітається емісієфобія, тобто страх випустити в обіг ту кількість національних грошей, якої вимагають умови реалізації основних засад економічної політики. Таким чином загальний обсяг недобору національної грошової маси, за нашими оцінками, щорічно становить кілька сотень мільярдів гривень.

Сьогоднішня інфляційна драма в країні ні найменшим чином не пов’язана з емісією гривні. Адже гривнева емісія жорстко прив’язана до доларових надходжень (зобов’язань) Української держави. НБУ фактично під жорстку диктовку МВФ здійснює грошову емісію. Розміри грошової бази, тобто мінімальних розмірів гривневої емісії, керівництво НБУ щоквартально узгоджує з МВФ і тому вона є критично мінімальною. Цілком закономірно коефіцієнт монетизації (відношення М3 до ВВП) в Україні нині 62%, тобто утричі нижчий ніж у Голландії, Італії, Іспанії, Китаї, Німеччині, Франції, Японії та інших країн.

Сьогодні в суспільстві має місце колосальна напруга з гривневим забезпеченням регіонів, підприємств та органів місцевого самоврядування. Тому заклики окремих вітчизняних політиків зменшити гривневу емісію є не обґрунтованими й не конструктивними.

АЛЬТЕРНАТИВНИЙ  «РЕЦЕПТ»

Які дії української влади (передусім Верховної Ради) є невідкладними?

По-перше, необхідно зрозуміти, що в Україні утвердилася неоколоніальна модель монетарної політики. Це — гірка й небезпечна очевидність.

По-друге, для України життєво важливо призупинити чинну боргову політику і за всяку ціну розірвати нинішній борговий зашморг. Якщо МВФ не послабить боргові тенета і не посприяє реальному розв’язанню боргової проблеми, не залишається іншого виходу, аніж офіційно оголосити фінансовий дефолт.

По-третє, невідкладно запровадити фіксований курс гривні, передусім до долара США. Нині 45 країн світу дотримуються якраз фіксованого валютного курсу і завдяки цьому їх оминула криза 2008 — 2009 рр. і на сьогодні вони не мають критичної зовнішньої заборгованості.

По-четверте, невідкладно внести принципово важливі зміни до Закону «Про Національний банк України». Останні насамперед, стосуються статей 9, 42, 51, 53, 54, які забороняють здійснювати реальний контроль за монетарною та емісійною політикою НБУ і гарантують відсутність невідворотної відповідальності керівництва НБУ за помилкову монетарну стратегію.

По-п’яте, здійснити конкретні заходи щодо дедоларизації внутрішнього ринку. Передусім важливо заборонити практику доларових депозитних вкладів та надання валютних кредитів населенню. Водночас необхідно не на словах, а на ділі максимально дисциплінувати й контролювати практику імпортних предоплат. Також на часі скоротити повернення експортної валютної виручки на вітчизняні терени до 30 днів.

По-шосте, терміново прийняти нормативно-правовий акт вищої юридичної сили (закон) «Про валютне регулювання й валютну політику в країні», скасувавши нарешті морально застарілий Декрет Кабінету Міністрів 1993 р.

Перелік необхідних дій щодо оздоровлення монетарної сфери можна продовжувати. Однак започаткування назрілих реформ у монетарній сфері важливо здійснити невідкладно.