Інвестор у соціально-паперовому інтер'єрі

Гребля на водосховищі здригалася під натиском води. І директор паперової фабрики, або, вірніше, голова правління АТ Сергій Васянович помітно нервувався, коли говорив про два свищі в тілі греблі, крізь які просочується вода.

— Ну чому я, ну чому фабрика? — запитував він, вказуючи на водну гладінь. — Все місто бере воду, наше підприємство нарівні з усіма платить за неї податок. Але витрати на ремонт і відповідальність за греблю не на міській владі, а на нас.

Перед тим, як відвідати водосховище, ми побували в дитячому садку, санаторії-профілакторії, колишньому піонерському таборі, банно-пральному комбінаті, проїхали по селищу, що належить фабриці. Соціальна сфера вражала. І в радянські часи, напевно, вона була предметом гордості підприємства, якому перепадали на цю справу чималі держкапвкладення. Але тепер — не потрібна місту, котре немає коштів для її утримання — вона тягарем висить на собівартості продукції, прирікаючи колись високорентабельне підприємство на повільну смерть.

Головний технолог Василь Якимук, у якого в трудовій книжці тільки один запис, показуючи підприємство, нарікав на те, що з 19-ти папероробних машин і ліній сьогодні в роботі лише одинадцять. Решту зупинено й частково вже демонтовано: фабрика, яка колись забезпечувала найтоншим конденсаторним та електролітичним папером ВПК Союзу, занепадає. Потрібен іноземний інвестор. Але Василь Гаврилович, напевно, висловлює не тільки свою думку, коли говорить, що не покладає на нього великих надій... У колективі знають, що інвестор — швейцарська фірма Вайдман — спеціалізується переважно на електротехнічному картоні. Тому багато хто побоюється, що все інше виробництво буде зупинено...

Проте начальник цього «картонного» цеху Василь Єнько (директор охарактеризував його як висококласного фахівця) стверджує, що прихід Вайдмана — це єдиний прийнятний варіант, який «дасть результат» не тільки шостому цеху, але й витягне всю фабрику. «За допомогою капіталу Вайдмана, — говорить В.Єнько, — ми зможемо зорганізуватись і знайти незаповнені ніші на ринку».

Вайдман, про якого на фабриці сьогодні так багато розмов, з'явився переді мною в київському офісі в особі миловидного віце-президента фірми пані Франциски Штуді. Я сказав їй, що один іноземець налічив в Україні 19 перешкод для інвесторів. «Філософія нашої компанії полягає не в тому, — відповіла пані Штуді, — щоб лічити перешкоди, а в тому, щоб розв'язувати проблеми, що виникають». За словами Ф.Штуді, компанія і в Україні залишається «доволі оптимістичною».

І дійсно, Вайдман упевнено йшов до своєї мети. Після того, як йому не вдалося створити в Малині СП, він виграв конкурс й одержав 25-відсотковий пакет акцій підприємства. Потім було отримано згоду Антимонопольного комітету. Настав час платити гроші...

Розповідає президент української компанії Вайкор, яку можна розшифрувати як Вайдман-корпорація, доктор наук В'ячеслав Покотило: «Мене в самісіньке серце вразила фраза однієї чиновниці. У відповідь на мій подив щодо повільного оформлення дріб'язкового папірця вона поважно повідомила: «Йде складний процес узгодження». Цей процес, зауважує В.Покотило, коштував Україні $20 тисяч. Коли готувався договір, інвестор просив прийняти оплату за акції в доларах США. Ні — тільки в гривнях! А тим часом «поїхав» курс...

У Малині В.Покотило уважно придивлявся до соціальної сфери фабрики. Компанія вирішила частину зекономлених на нашій дурості грошей вкласти так, щоб це відчули люди... Інвестору потрібно наводити в колективі мости...

Голова профкому Лариса Мойсеєнко (про неї директор сказав, що вона вимірює корисність нововведень можливістю видавати що-небудь працівникам безплатно, чи то м'ясо, овочі, тепло в будинках або ті ж самі квартири) на мої запитання про настрій в колективі та про побоювання втратити роботу, відповіла таким чином: «Побоювання такі є, але надія — на бізнес-план і на обіцянки, що цього не станеться. Ми налаштовані на співпрацю з інвестором».

Відповідно до бізнес-плану та інвестиційної програми, $3,14 млн. Вайдмана підуть на поліпшення якості ізоляційного картону, сертифікацію продукції за стандартом ISO 9002, організацію виробництва деталей і систем із картону, що покликане в 5—10 разів підвищити реалізаційну ціну продукції (вже не сировини). Передбачено вкладення й у перспективні види паперової продукції. У Малині будуть використовувати ноу-хау швейцарців. Але головне, як вважає пані Штуді, фабрика отримає в своє розпорядження наявну в компанії систему маркетингу й збуту продукції в багатьох країнах світу. І з цим важко не погодитися. Непогано що-небудь зробити ми ще можемо, а ось продати...

Поки що значну частину малинської продукції купує Вайдман. І це дає змогу фабриці платити зарплату й розраховуватись із бюджетом. (Щоправда, є 1,8 млн. грн. боргу за целюлозу). Але на біду, кон'юнктура на ринку з початку року стала помітно погіршуватись: картон подешевшав. Вайдман до травня утримував старі ціни...

— Чи будете ви відстоювати свою ціну? — запитую у С.Васяновича.

— Важко відповісти однозначно. Переважна більшість наших коштів йде на соціальну сферу й на виплату середньої по фабриці зарплати в 170 гривень. Не більше. Отож у нас два виходи: скинути соціальну сферу й скоротити зайвих робітників. Як економіст, я знаю, що нашу програму можна виконати вдвічі меншою кількістю людей. Але хто зважиться на такий крок, особливо перед президентськими виборами? Із суто економічної точки зору я гарантую, що, маючи законні права, я б за півроку здійснив реорганізацію й приблизно на третину поліпшив ситуацію на фабриці. Реструктуризація у нас означала б наступне: все, що працює ефективно, — в один бік, решта — в інший.

Директор у диктофон говорить хороші слова про довіру до інвестора, про те, що за останні місяці пересвідчився в серйозності його намірів. Залишилося лише погодити механізми досягнення мети...

Представник інвестора на те саме запитання відповідає дещо ухильно. На його думку, фабриці поки що не варто робити різких кроків на соціальному фронті, які можуть викликати невдоволення в колективі. Інвестор побоюється, що зайвий радикалізм рішень буде представлено працівникам як вимоги Вайдмана. А його й без того сприймають аж ніяк не всі.

Головний інженер Юрій Серебряков також настроєний доволі скептично. Він вважає, що підприємство, яке не заробляє грошей на відтворення, немає майбутнього. На його думку, навіть відмова від соціальної сфери — це «вихід лише на певний час, а далі — глухий кут, повна зупинка». Щодо інвестора — покаже час. Однак певен, що такі інвестиції не допоможуть усьому виробництву. Хоча проти продажу Вайдману ще одного 25-відсоткового пакету прямо не заперечує: «Питання складне. Якщо все це буде на користь підприємству, то ясно: це тільки добре».

Саме це «якщо», яке неодноразово звучало в розмовах на паперово-картонні теми в Малині, примушує задуматися над тим, чому ми так не любимо іноземних інвесторів.

Одна дуже політизована парламентська пані, яка мріє зайняти президентські апартаменти, вирішила, що, прийшовши до влади, на три роки заморозить виплати іноземним інвесторам й воднораз буде їх активно залучати. Цей намір радник Світового банку Джон Хансен, сміючись, прокоментував таким чином: «І вона гадає, що після цього вони прийдуть?»

Наш уряд регулярно стоїть навколішки, випрошуючи у міжнародних фінансових організацій черговий кредит. Що й казати — гроші потрібні. Але чому в такому випадку ми так погано поводимося з іноземним інвестором, який приносить і гроші, і нові технології, і досвід маркетингу? Пригадаємо, як наш уряд намагався позбавити інвесторів пільг, передбачених для них законом! Тим часом свої проблеми у відносинах з інвестором існують і на рівні підприємства. Цей матеріал ілюструє непростий процес взаємного притирання, що йде на одному з великих українських виробництв.