Капітал і держава: шляхи до зближення
Якщо звернутися до ролі держави у сфері регулювання економіки, то її треба корінним чином змінити. Коли починалася лібералізація цін, у багатьох була переконаність, що «ринок усе відрегулює». Однак це не спрацювало. Не можна чужий досвід перенести на економіку України. Ринок насправді зміг би все відрегулювати, якби не корупція влади. Влада, яка відповідає за облаштування суспільства, організацію його життя, у той час коли відбуваються процеси концентрації капіталу, не залишається до них байдужою. А якщо так, то ми повинні враховувати факт політизації капіталу і старатися цьому процесові протистояти.
Держава повинна створювати загальні для всіх правила гри, намагатися зробити їх справедливими. До того ж має сформуватися здорова більшість, яка буде тягнути все суспільство. При цьому враховуємо, що свої можливості є і в інваліда і його шанси мусять бути вирівняні через державний механізм перерозподілу.
Держава не повинна втручатися адміністративно в роботу конкретних підприємств, вона покликана створювати стимулююче, а не пригноблююче середовище. У нас існує позиція державної зарегульованості (а в нас зарегульованості навіть більше, ніж у часи компартійної системи, і вона агресивніша) і це неприпустимо. На рівні чиновника це означає, що ця єдина стратегічна «компартійна» лінія в економіці перетворилася в багатоголову гідру, і кожний чиновник — це й інтерпретатор лінії держави в економіці, і суддя. Це набагато болючіша удавка для економіки, ніж єдина лінія в минулому. Тому вона й привела до різкого падіння ВВП у незалежній Україні.
Державі, що піклується про інтереси суспільства, вигідно активізувати капітал. Це — глобальна мета. Але часто, переслідуючи локальну мету структури або конкретних осіб, використовуючи владні важелі, можна перевести капітал у пасивну форму, порушити його внутрішню структуру. Як бачимо, в цьому випадку локальна мета елемента системи не збігається з глобальною метою всієї системи.
Чи є капітал в Україні? Звичайно, є. Але по суті це машина без палива, а паливо, як уже мовилося, — це фінансові ресурси. Їх можна розділити на три частини. Менша частина обслуговує легітимну економіку, друга пішла в «тіньовий» сектор. І нічого дивного в тому немає, це здоровий рефлекторний рух суспільства з метою виживання. Тому що держава явно перегнула палицю у сфері поборів. Третю частину становить капітал, вивезений і прихований на рахунках зарубіжних банків.
Я переконаний, що ніяка сила з-за кордону не зможе врятувати економіку. Надія тільки на себе. Чи може Україна, подібно Мюнхгаузену, витягнути сама себе? Моя відповідь оптимістична — так, може, якщо перегляне правила гри. Треба запросити «тіньовий» капітал в офіційну економіку. Цього не можна добитися поголовним терором, а тільки економічною зацікавленістю, створенням безпечних умов і гарантій для нього. «Тіньовий» капітал треба розділити на злочинний — можливо, це приблизно 20% і той, що ухиляється від непосильного фіскально-силового гніту держави. Припустимо, це приблизно 80% «тіньового» капіталу. «Тіньовий» капітал вважається складовою національного капіталу. З погляду освоєння ринкових методів, він прогресивний. Зрозуміло, «тіньовий» капітал може виробляти продукцію, яка шкідлива для суспільства — тоді з ним треба боротися. Якщо продукція потрібна суспільству, а капітал ухиляється від податків, тоді необхідні рішуча амністія й національна довготривала програма виведення цього «тіньового» капіталу в офіційну економіку. Можливо, термін дії цієї програми повинен бути більшим від терміну повноважень наших виборних інститутів, тобто не менше 5 років. Це необхідно для демонстрації серйозності й чесності намірів влади та створення довіри до цієї політики серед розпорядників «тіньового» капіталу.
