Країні потрібні... трудоголіки
Причина — занадто велике податкове навантаження на фонд оплати праці. Та й немає окремо взятого порушника-бізнесмена без такого ж по той бік закону: службовця чи то податкової, чи то митної служби, пожежника...
— Як розірвати це коло?
— Це питання податкового законодавства та взаємної відповідальності працівника і роботодавця.
Як тільки наше податкове законодавство стане економічно збалансованим і відображатиме помірний об’єм навантаження, тоді ми прийдемо до того, що і працівник отримуватиме «білу» заробітну плату, і відрахування до пенсійної системи збільшаться, і наша економіка стане конкурентоспроможною. Поки що Україна займає передостаннє місце серед 187-ми країн, які проходили аналіз податкового законодавства.
— Які ваші оцінки перспектив зростання ринку праці в Україні? Які чинники можуть на це вплинути?
— Основний чинник — це національна економіка. Якщо вона зростатиме, то з’являтимуться нові робочі місця, а відтак ростиме показник кількості зайнятого населення. Для цього потрібні чіткі правила гри: зрозумілі Податковий, Бюджетний кодекси і, до речі, Трудовий. Ми розглядаємо всі ці три питання як єдиний пакет.
Після цього потрібно створити привабливий інвестиційний клімат, щоб в економіку «потекли» гроші, в першу чергу — на технічне переоснащення нашої промисловості. Особливо це стосується основних рушійних галузей української економіки, таких як металургія, машинобудування, хімічна промисловість та сільське господарство.
Ми як роботодавці зацікавлені в тому, щоб зростав і ринок споживання, і, як наслідок, заробітна плата. Але цей процес повинен мати систему взаємодії. Адже одномоментно підвищити заробітну плату — це ще не означає, що гроші перетечуть у ринок споживання. Є ризик, що необдуманими діями можна досить швидко створити ринок споживання для сусідньої країни і лише заполонити внутрішні ринки імпортом...
РЕФОРМИ ЗАСТРЯГЛИ НА ЕТАПІ УЗГОДЖЕНЬ
— Податковий та Бюджетний обіцяють прийняти ще до кінця роботи цієї сесії ВРУ. Ваші прогнози, коли депутатам вдасться ухвалити Трудовий?
— Якщо робота над Податковим кодексом продовжуватиметься у тому ж форматі, який ми маємо сьогодні, то шанси на його прийняття до кінця цієї сесії ВРУ надзвичайно малі. В першу чергу тому, що нинішній проект Податкового кодексу не є тією конституцією бізнесу, якою він повинен бути. Поки що це збірник законів, який зроблено так, що часом один розділ кодексу суперечить іншому. Я вже не говорю про те, що навіть експертне юридичне управління ВРУ знайшло у цьому проекті дев’ять прямих порушень Конституції України. Отже, я б не був таким оптимістом.
Що ж до Трудового кодексу, то на сьогодні він на розгляді в комітеті з питань соціальної політики ВРУ. І як тільки комітет вважатиме, що його вже можна подавати на третє читання в парламент, він таке подання зробить. До дискусії ми як роботодавці готові.
— Цей проект Трудового кодексу експерти називають компромісом роботодавців та профспілок. На які поступки ви пішли? Чому і якою ціною?
— Я думаю, що значна частина правди у цьому таки є. Адже і роботодавці, і профспілки під парасолькою комітету ВРУ опрацьовували цей проект.
Наприклад, ми погодилися зафіксувати в цьому кодексі відповідальність роботодавців за невчасну виплату заробітної плати. Абсолютно справедливою, на нашу думку, стала пропозиція профспілок в частині неможливості роботодавцем звільнити працівника не лише в той час, коли він перебуває на лікарняному, але й тоді, коли він перебуває у відряджені за підписом роботодавця.
Варто зазначити, що і профспілки зі свого боку фахово відстоювали свої позиції, і роботодавці до останнього стояли там, де ми вважали, що позиція профспілок необѓрунтована. До прикладу, коли вони наполягали на тому, щоб занести у Трудовий кодекс пункт, що передбачатиме обов’язок роботодавця вмотивовано у письмовій формі давати пояснення, чому роботодавець не приймає того чи іншого працівника на роботу. Ми вважали, що це порушить ринок праці, і що це не зовсім справедлива вимога. Тому наполягали, щоб такого пункту не було.
— Якого компромісу вдалось досягти у найбільш гострому та гаряче обговорюваному питанні — щодо тривалості робочого тижня та дня?
— Це дискусія, яка точиться між роботодавцями та працівниками ще з моменту появи перших профспілок. І мені здається, що вона не закінчиться ні з прийняттям цього проекту Трудового кодексу, ні в подальшому. Більше того, вона має в своїй основі багато складових. До прикладу, якщо взяти кількість святкових і вихідних днів, то Україна — в лідерах. А от за показником продуктивності праці ми пасемо задніх.
І коли влада декларує, що ми в найближчі роки маємо увійти в 20-ку найбільш розвинених країн світу, то потрібно розуміти, які дії держава мусить зробити, а роботодавці та профспілки — їх сприйняти, щоб ми дійсно стали конкурентоспроможними. Ми повинні працювати багато, професійно і якісно. Безумовно, маючи відповідне законодавство і добру волю найманого працівника, роботодавця та уряду.
УКРАЇНЦІ ПРАЦЮЮТЬ ЯКІСНО, АЛЕ НЕ ВМОТИВОВАНО
— До речі, як ви оцінюєте рівень якості робочої сили сьогодні в Україні?
— Те, що Україна за потенціалом нації належить до інтелектуально найбільш розвинених країн, — це свята правда. Але фактично у нас відсутня та система мотивації до праці, яка, скажімо, є в Японії. Не існує й такого ефективного механізму перетоку ресурсу робочої сили з одного регіону в інший, який ми спостерігаємо у США. Там людина, отримавши, на її думку, більш привабливу пропозицію, легко прощається зі своїм будинком, ментально готова до зміни середовища заради більш привабливої роботи. Ми ж поки до цього не готові. Та й достатньо сформованого ринку житла та співвідношення таких пропозицій та попиту на них немає. Але якщо ми говоримо про глобальний ринок праці, ми до цього рано чи пізно обов’язково прийдемо.
Тобто, я вважаю, що український найманий робітник сьогодні потенційно достатньо кваліфікований. Однак у системі мотивації до праці з точки зору його готовності більш продуктивно працювати та бути мобільним, ментально ми такі, що прив’язались до своєї хати й далі нікуди не хочемо йти, нічого не бачимо.
— Спеціалістів якого фаху найбільше не вистає вітчизняним роботодавцям сьогодні?
— Фахівців робітничих спеціальностей, які вимагають не лише значного фізичного навантаження, але й відповідного рівня кваліфікації. Токарів, електрозварювальників, кваліфікованих будівельників, працівників сільського господарства...
Період, коли окремі економісти переконували, що ера виробництва закінчилася, а почалася ера інформаційна, і «з повітря» можна заробляти великі гроші, закінчився. Ринок зробив коригування таких думок. Зрозуміло, інформаційні технології — це те, без чого ні ринок, ні виробництво жити вже не зможуть. Але заробляти гроші «з повітря» означає зіштовхувати в прірву світову економіку в цілому й українську зокрема.
— Тобто, обираючи фах, сьогоднішньому абітурієнтові краще зупинитися на виборі виробничо-технічної спеціальності?
— Так. І це наше завдання, як роботодавців, так і профспілок, — всіляко такому вибору сприяти.
— А чи діють сьогодні програми співпраці Міністерства освіти України та роботодавців щодо підготовки таких фахівців?
— На жаль, у нас кожен новий міністр, прийшовши до влади, починає писати свої програми. Тож співпрацю з МОН після призначення нового міністра ми почали майже з нуля.
Якщо говорити про вищу освіту, то наша позиція така: проблеми потрібно коригувати, виходячи з того, що держзамовлення в Україні останнім часом, на жаль, залежало від двох речей. По-перше, майбутні студенти своєю кишенею голосували за те, щоб бути юристом, економістом чи, на всяк випадок, менеджером невідомо чого. Адже було створено ілюзію, що всі, хто отримують такі професії, одразу ж стають заможними. По-друге, за таке викривлення пропозиції робочої сили голосували і керівники відповідних вишів. Тому що вони, створивши фактично при кожному університеті такі спеціальності, набрали відповідний штат.
Це коло потрібно розімкнути. Бо ринок диктує, що таких спеціалістів потрібно набагато менше, ніж готується. А починати треба з системи коригування держзамовлення — це по-перше. А по-друге — з перегляду кількості вишів, які мають такі факультети.
Також життя показує: класика, коли випускник приходить на підприємство і йому говорять «все, чого тебе вчили, забудь», досить широко присутня й сьогодні. Потрібно максимально зблизити виші та підприємства. Зокрема, це першочергове завдання по тих спеціальностях, де є стовідсотковий збіг отриманого фаху і вимог робочого місця. Фактично це можна зробити через систему стажування, курсових та дипломних робіт. Аби останні писались не з чистої теорії, а за потребою підприємства. Таким чином це дозволить, як мінімум, не говорити випускнику «забудь», а ще краще — зекономити ті півроку чи рік, витрачені випускником на розуміння, куди він потрапив і що тут треба робити.
— А що стосується системи професійно-технічної освіти?
— Це складова, де питання стоїть ще гостріше. Тут розрив між теорією та практикою ще більший. Якщо по вишах хоч базові знання є, то в системі професійно-технічної освіти все набагато складніше. Тут втрата часу — це принципове питання... Наприклад, готується токар. А в ПТУ стоять станки, які на виробництві вже давно викинули на металобрухт. Наше завдання, і така програма вже реалізовується, аби професійно-технічні училища були максимально наближені до виробника.
АБИ ПІДВИЩИТИ ЗАРПЛАТУ, ПОТРІБНО ДЕСЯТЬ РОКІВ
— Сьогодні дедалі частіше у заявах чиновників та текстах державних програм з’являється такий показник, як продуктивність праці. Зокрема, планується, що за 2010 рік його зростання в Україні становитиме 2,9%. Як у Федерації роботодавців оцінюють перспективи такого тренду?
— За минулий рік Україна показала результат у 16,3 тисячі доларів США виробленої продукції, робіт та послуг на одного працюючого по продуктивності праці. Для порівняння, у Люксембурзі він склав 192 тисячі доларів. Розрив більше ніж у десять разів. І якщо ми рухатимемося темпами росту у 2,9%, то та «двадцятка», про яку говорить Президент, для нас недосяжна.
Тому позитивно, звичайно, що Україна починає рахувати цей показник. Але поки що незрозумілим залишається механізм узгодження одного завдання з другим.
За нашими прогнозами, якщо показник продуктивності праці в Україні не зростатиме щорічно щонайменше на 10—15%, то перспектива досягнення нами не лише «двадцятки», але й «п’ятдесятки» близька до нуля.
— Наскільки реальним для України є шлях збільшення зростання показника продуктивності праці, який мав місце у Польщі? Наші сусіди пішли дорогою екстенсивного зростання за рахунок росту найманої робочої сили з-за кордону.
— Це точно не наш шлях. Україна має достатній потенціал трудового ресурсу, щоб забезпечити виконання поставлених завдань.
Інше питання, що дуже часто на одному і тому ж робочому місці та при аналогічному рівні виробництва у Європі працює одна людина, а у нас — дві. До цього спонукає чи то система законодавства з техніки безпеки, чи то традиція вже у нас така, а чи мотивація робітника.
Ми не можемо відійти від системи відповідності до тих стандартів, які є в Європі. В першу чергу рівень завантаження трудового часу в Україні має бути більш інтенсивним. Завдання роботодавців зараз — мотивувати працівників, щоб вони, отримуючи відповідно більшу заробітну плату, брали на себе більші трудові навантаження. Але, працюючи за двох, людина повинна отримувати заробітну плату також за двох.
— Вважають, що невисока заробітна платня — це добре для України. Це стримує інфляцію, приваблює зарубіжних інвесторів і дозволяє вітчизняним бізнесменам виробляти дешеву конкурентоспроможну продукцію на експорт. Ви погоджуєтеся з такою думкою?
— Якщо мислити категоріями на рік-два, то така позиція має право на життя, якщо ж бути трохи далекогляднішими, то система росту оплати праці паралельно з ростом ринку споживання та інструментів держави лобіювання експорту та контролю за імпортом — це ті речі, яких ми повинні дотримуватись однозначно. Ми маємо збільшувати заробітну плату в абсолютному вимірі. Нікуди ми не дінемося, збільшуватимемо з часом і долю фонду оплати праці в структурі собівартості виготовленої продукції. Але одномоментно зробити це не можна. Це шлях тривалістю як мінімум в десять років.
